Цікаво :: Люди К. :: 29 березня 2022 11:01 , Краматорск Пост
kudaeva-polska-4

Вчать мови, шукають роботу, сумують за Україною

Жінки, які евакуювалися з Краматорська в країни Європи, розповідають, як облаштувались на новому місці і що потрібно врахувати, якщо ви також збираєтесь їхати

Польща, Франція, Швеція, Фінляндія, Італія - такий перелік країн, куди евакуювалися наші співрозмовниці, мешканки Краматорська. За останніми даними, з України через розв'язану росією війну за кордон виїхали понад 3 млн людей, а загальна кількість українських біженців очікується на рівні 8 мільйонів. Переважна більшість біженців - жінки та діти.

Як наші героїні влаштовують своє життя у нових країнах, чи можна там знайти житло та роботу, які виникають труднощі та які поради вони можуть дати тим, хто тільки виїжджає  - ось перші три історії краматорчанок.  

Оля. Виїхала до Фінляндії з двома дітьми 

 

Як виїжджали 

Ми перетнули кордон 4 березня. До цього їхали до Хмельницької області, до друзів, збиралися триматись сім'ями. Разом зі мною їхало вісім людей: двоє моїх дітей, ще дві дівчини (кожна з дитиною) і ще одна юна пані. Їхати за кордон не одразу я хотіла, але ситуація погіршувалася, стало очевидно, що дітей треба вивозити. Я днів за п'ять прийняла рішення.

Ми їхали з Хмельницької області до Львова на гуманітарному потягу. Важко було. Нас не одразу всіх взяли у потяг, половина з нас встигла сісти, а я з дітьми і ще однією людиною лишились на вокзалі і ми чекали до ранку наступного потяга: один не прийшов, інший запізнився. У переповненому вагоні ми дісталися до Львова, там приїхала до волонтерського центру, де нас погодували. Хто хотіли в Польщу, того ж вечора нас автобусом довезли до кордону, там всі вийшли і вже пішки переходили.

Дуже важко було на кордоні. Ми з дітьми майже не спали попередню ніч і коли нас на кордоні висадили з автобуса, ми стояли в черзі чотири з половиною години на холоді. Ми змерзли, ми втомилися. На тому боці теж багато людей, а автобуси не дуже часто приїздили. З обох боків кордону нас зустрічали волонтери, і там, і там були намети, в яких можна було погрітися. Людей було кілька тисяч, а наметів небагато - не дуже зручно.

Поки чекали автобуса, ми сіли в той намет, якось вмістилися і нас просто "вирубило", бо майже дві доби нормально не спали. Коли прокинулися, вже не було людей, підійшов автобус, забрав нас і довіз до волонтерського центру у Любичах. 

Вже з цих центрів люди їдуть далі, куди вони хочуть, їм замовляють автобуси до певних міст Польщі або далі за кордон. Там були Будапешт, Прага, Німеччина. У деяких випадках туди, куди люди їхали, вже була можливість влаштуватися на роботу, було, де жити.

Ми вирушили до Фінляндії, одразу хотіли сюди їхати. Нас багато і це рішення було спільне - тут є деякі знайомі, друзі родини, які в курсі справ. Тут є гарні програми для переселенців і особливо для дітей. Тому ми якось одразу вирішили сюди добиратися і далі нікуди не поїдемо.

Як перетнули на паромі пролив, у Гельсінкі, не виходячи з терміналу, ми одразу звернулися до прикордонників. Вони викликали дві машини (одна - поліцейська, друга - таксі) і повезли нас в міграційний центр. Там ми кілька годин чекали на оформлення документів - ми подали заявку на тимчасовий прихисток. Звідти нас привезли в центр для переселенців на околицях Гельсінкі.

центр для переселенців на околицях Гельсінки тимчасовий заміський центр для переселенців, в якому мешкає Оля

 Там багато українців, таких як ми. Той центр - розподільчий. З нього наступного дня ми поїхали до нашої кінцевої зупинки. Вони дивляться, в яких містах є ці центри, в яких є вільні місця і вже в тебе не питають, куди тебе поселити. Поселяють, куди можливо.

Які умови проживання

Я в місті Міккелі знаходжуся, це колишній будинок для літніх людей. Кімнати на різну кількість людей - від трьох до восьми. В кожній кімнаті є туалет і душ, кухня - спільна, є спільний хол, такий розважальний центр з більярдом, столом для пінг-понгу. Готуємо ми самі. 

Нам нараховують гроші - певну суму на місяць, кожного першого числа місяця приходять гроші на дорослих та на дітей. За житло і комунальні послуги ми не платимо, поки живемо у цьому центрі. Харчуємося за гроші, які нам видають.

Тут дають 300 з чимось євро на дорослу людину і 200 євро на дитину на місяць. Ми ще не дуже розуміємо, на що це вистачає. Поки нам не зробили банківські картки, гроші видали готівкою. 

Коли ми виїжджали, у нас грошей було "впритик" і ми не були впевнені, що нам вистачить, щоб дістатися Фінляндії. Але оскільки багато транспортних послуг у Європі для українців надається безкоштовно, нам це дозволило заощадити.

Що далі

Ми чекаємо на остаточне оформлення, нам мають дати прихисток. І далі вже будуть нові можливості - ми зможемо шукати роботу, працевлаштовуватись, це навіть вітається. Наскільки я розумію, коли ми отримаємо документи, ми зможемо реєструватись у центрі працевлаштування, і там мають надавати курси з мови суомі та якісь професійні курси.

Якщо ми отримуємо роботу, то забезпечення для біженців, скоріше за все, припиняється, але система досить гнучка, як в Україні: якщо невелика зарплата, то з розрахунку на кількість членів сім'ї, з урахуванням прожиткового мінімуму, вони можуть щось доплачувати. Або доплачувати на оренду житла. З цього центру нас ніхто не виганяє, ми можемо тут знаходитись скільки завгодно.

Діти підуть до школи з 1 квітня, у них будуть кілька класів саме для україномовних дітей. Я так розумію, вони будуть чи то з перекладачем, чи то з україномовними вчителями займатися.

Я дуже чекаю, коли ми вже зможемо працювати, бо не знаєш, де себе приткнути, дуже нудно, мови ти не розумієш і особливо нема чим займатися. 

Чи лишатимемось ми тут, коли закінчиться війна - я не знаю. Будемо дивитися по ситуації: чи буде куди повертатися, чи буде у мене там робота. У першу чергу я маю забезпечувати комфорт дітей. 

Поради:

Якщо є можливість їхати - треба їхати, не перейматися, що буде з іншого боку кордону. Тут волонтери, державні програми для переселенців. Вас не кинуть напризволяще, не залишать на вулиці, людей приймають. Автобуси для українців безкоштовні, у кожному місті є волонтерські центри, де вас нагодують, допоможуть з інформацією, спрямують далі, там дуже співчутливі люди.  

 

Яна Ладика. Переїхала з дитиною у Францію

 

Под Киевом дети смотрели в окно и кричали: "Вон дом горит!"

Уехала 10 или 11 марта, точно не помню. Мой муж сильно за меня переживал и в последний день и за пару дней до моей эвакуации он агрессивно себя вел. Я поняла, что его немножечко "клинит" от того, что я и ребенок находимся в городе. Поэтому я решила уезжать. 

Но если бы было некуда, я бы не поехала. У меня был адрес во Франции, который дала местная христианская община моего мужа. Муж сказал: "Вот адрес, тебе есть куда ехать". 

Со мной поехала только дочь, но до Львова ехала со своей клиенткой, которую я считаю своей подругой, и ее сыном - это мне придавало сил.

Сначала был эвакуационный поезд "Краматорск - Львов", мы ехали через Харьков, Полтаву, Киев. Ехали и подбирали оттуда людей. Я была возле туалета. Там постоянно ходили курить, это все не проветривалось. Сигаретный дым. Одновременно и холодно, и душно. И 30 часов ты едешь. И светомаскировка. К Киеву подъезжаешь - очень страшно. Под Киевом дети смотрели в окно и кричали: "Вон дом горит!". 

Но на тот момент угнетало не столько это, а то, что я не знала, что меня ждет впереди. Поэтому 30 часов в эвакуационном поезде - это было самое изматывающее во всей эвакуации.

Еды и воды с собой я взяла, мы этим делились. Мы забирали людей из Харькова и Киева, мы делились водой и едой и подбадривали их. 

Во Львове у меня был адрес Церкви Христовой, где я могла переночевать, подруга пошла к своим знакомым. Сумки было тяжело тащить - нужен чемодан на колесах. Чем плотнее и качественнее - тем лучше.

На вторую ночь мы перебазировались в другое место, чтобы дать возможность вновь прибывшим покупаться и нормально поесть. Другая точка - это была комната в магазине, где столы и диваны, я спала на столе с сэкондовскими вещами, но все было удобно и классно, хорошая община вокруг, люди общались между собой.

Но страх был - что дальше? Если бы я тогда знала, что впереди, я бы вообще не переживала, экономила бы себе нервы и валерьянку с глицином. Я понимала, что на следующий день будет оплаченный христианами автобус из Львова в Варшаву, основная часть моих попутчиков остается в Варшаве, а мне нужно во Францию. 

На тот момент я понимала, что мне нужно ехать дальше одной и меня это сильно пугало - я первый раз за границей, как мне добираться, что я буду делать с ребенком и сумками? Но получилось так, что в последний момент подтвердили, что во Францию едет еще одна женщина с сыном из краматорской общины Церкви Христовой, которая случайно оказалась во Львове и которая эвакуировалась из-под Яцкого - она там три дня была под авиаударами, в каком-то вагоне с овощами кое-как выехала в Покровск, потом в Днепр, потом во Львов. И мы как две подружки-выживальщицы поехали наугад.

Поразило количество волонтеров в Польше

Мы пересекли границу с Польшей поздно вечером - мне показалось, что пересекали недолго, час или два. Я проехала по украинскому паспорту, у дочки было свидетельство о рождении. Границы остальных стран я также пересекла со своим паспортом и никаких печатей и бумаг не нужно было заполнять. В Польше просто в компьютер ввели какие-то данные, а во Франции нас зарегистрировали в мэрии.

Меня поразило обилие волонтеров в Польше. Они встречали нас уже на границе, потом на первой остановке - туалет, чай, кофе, сосиски, супы, одежда для маленьких детей. Холодными-голодными не останешься. Потом доехали до вокзала - та же самая история. Огромная отапливаемая палатка, где еда, медикаменты, прокладки - все бесплатно. 

Вопрос был - где ночевать? Мы сделали ошибку, не узнали сразу, может, с вокзала ехали какие-то поезда. Мы понимали, что нам надо ехать в Берлин, потом в Париж, потом в Лаваль - конечную точку прибытия. Я стала спрашивать у волонтеров на-английском, а английский мало кто знает - но у них был переводчик на украинский, плюс гугл-транслейтер нормально работает, поэтому коммуникация сложилась. Но волонтеры могут знать не все.

Волонтеры нам сказали: “Есть три бесплатных поезда в Германию, но они завтра, а вот есть бесплатный автобус, он везет в лагерь для беженцев, можете там переночевать, и завтра вас автобус привезет обратно на вокзал”. Мы были уставшими и согласились.

Лагерь - это огромный зал, ангар за чертой города. Ты регистрируешься, тебе выдают белье, ты на раскладушке спишь, есть огромная душевая, все тебе дают, но вещи должен кто-то сторожить. Это место, где долго не нужно находиться, можно простыть, заболеть. Оттуда шли бесплатные автобусы за границу, например, на Германию, но зарегистрироваться на этот автобус была целая история, там большие очереди.

По Польше, Германии, Франции мы на проезд не потратили ни одной копейки. Нам удалось поесть, покупаться, мы поспали часа четыре и утром собрались ехать на вокзал, но оказалось, что автобусы из лагеря на вокзал не везут. Мы узнали, что в Берлин нужно ехать с центрального вокзала Варшавы и добрались туда сами общественным транспортом. 

У меня была жутчайшая усталость на уровне отчаяния, мы хотели выстоять очередь за бесплатным билетом, но как позже оказалось, что для тех, кто с украинским паспортом, в принципе проезд бесплатный. Мы доехали до Берлина, в Фейсбуке друзья друзей друзей увидели, что я еду и просто чудом нашли, где мне с подругой переночевать - в центре Берлина недалеко от вокзала. Это было просто чудо и спасение.

На границе с Германией на несколько минут остановили поезд, зашел улыбчивый полицай с русскоязычным помощником, посмотрели быстро у всех паспорта, волонтеры дали нам еды, и мы поехали дальше.

Мы переночевали и на следующий день приехали на вокзал - там все очень строго и правильно было организовано для украинцев: тебя провели в очередь, она быстро распределялась, никаких давок и очередей,  через 20 минут мы сели и поехали.

В Париже была та же история - нас встретили друзья друзей друзей, накормили, напоили и помогли доехать до Лаваля. Я остановилась в деревне под Лавалем, это конечная точка моего маршрута.

Что дальше

яна Ладика у ранцузьскій деревні Яна привыкает к деревенской жизни во Франции

 Мы живем в семье американских проповедников, которые живут и работают во Франции, у них здесь образовательный бизнес. Мы можем здесь оставаться, пока не начнутся образовательные курсы. Семья помогает нам с бесплатным проживанием и питанием, так что это сильно выручает. Нас примерно 20 женщин с детьми.

Местная мэрия находится рядом - они нам тоже помогают. Сначала нас просто зарегистрировали, а через неделю выдали визу. Теперь думаю, как зарабатывать. 

Я ставлю себе задачу быстро изучить французский, он откроет мне двери в мир Франции. И чтобы дочка выучила. Дочка уже пошла в местный колледж - обучение бесплатное и автобус к колледжу (15 километров от нашей деревни) тоже бесплатный. 

Мне не хватает "моих" людей здесь, с которыми я коммуницировала, когда была в Краматорске. Я привыкла, что английский дает все, а здесь его мало кто понимает.

У меня есть с собой ноутбук, я могу работать удаленно, но мои основные клиенты из Украины. Те, кто выехал, имеют возможность платить и продолжать работать. Но цены украинские, плюс у клиентов была предоплата за март и нужно отработать. А учебный год будет к концу подходить. Поэтому физически денег я пока не получаю.

У меня пока появился только один новый клиент, когда я уже оказалась во Франции - украинская семья в Канаде, которая хочет изучать китайский язык. Естественно, этого будет недостаточно, и после получения визы нужно будет искать какие-то варианты здесь на месте - я готова, в принципе, пойти на любую работу, а свое дистанционное преподавание развивать вечерами или на выходных.

 

Советы:

Первое - удобный чемодан. Везите с собой то, что вам нужно. 

Не переживайте зря. Берегите себя и свое здоровье и лишний раз не нервничайте.

Если вы хотите и есть возможность уезжать - однозначно нужно уезжать.

Не бойтесь незнания языка - язык придет. Это лучше, чем жить под риском бомбардировок.

 

Ольга Юрасова. Виїхали з сином до Польщі, потім поїхали до Італії

 

Варіантів залишитися не було

Ольга Юрасова в Італії Кінцевим пунктом мрашруту Ольги з сином стала Італія

 Виїхала трохи більше, ніж через добу після початку вторгнення. Рішення приймалося дуже швидко, тому що в мене не було ніяких варіантів. В мого сина досить складна форма аутизму, він звик до рутинного розкладу і йому потрібні деякі особливі умови. Наприклад, йому потрібен інтернет, тому що в певні часи він грає за компʼютером і це обов'язково. Йому потрібен певний набір продуктів харчування, бо він вживає тільки їх і нічого більше. Йому абсолютно шкідливі гучні звуки. Під час тривоги його не можна вести до сховища, в нього може початись неконтрольована істерика. На жаль, це досить таки складне захворювання. 

Із початком активної фази бойових дій та бомбардувань наші шанси на виживання дорівнювали би нулю. Тому в нас взагалі не виникало питання  "їхати чи ні?", в нас було інше питання - "куди?",  Де йому буде безпечно, та як там забезпечити потрібні умови. Це мало би бути тихе місце. Нам, на жаль, не могла би підійти якась спільна кімната чи гуртожиток, це, до того ж, могло би бути некомфортно для оточуючих.

На щастя, я маю багато контактів із громадськими організаціями. Це організації батьків дітей з інвалідністю. У Вінниці нас залюбки погодились прийняти, а керівництво компанії, в якій я працюю, допомогло нам з транспортуванням, за що я їм дуже вдячна.   

Я думала, що у Вінниці орендую квартиру і ми перечекаємо там небезпеку. Але дуже скоро стало зрозуміло, що небезпека всюди, і у Вінниці також. Тут також ревіли сирени, тут також бомбардували аеропорт. Тож нам допомогли ще з однієї подібної організації і доправили автобусом до польського кордону, разом з іншими мамами з дітьми.

Поляки прийняли як рідних

Важко було дістатися пішки до кордону з того місця, де нас висадили з двома валізами та дитиною в такому стані. Але кордон ми перетнули, а там вже нас зустріли волонтери з польської фундації, яка опікується дітьми з інвалідністю та їх родинами. Вони зустріли нас, як рідних, я навіть не памʼятаю, щоби ми десь зустрічали стільки позитиву. Вони просто неймовірні! Наприклад Матеуш, голова фундації, - він зупинив свій бізнес і почав займатись тим, щоби їздити до кордону і забирати звідти українців. Причому, не просто безкоштовно, а ще й вкладаючи в це свої особисті гроші. Ми були просто вражені прийомом, навіть якось ніяково було і ми дуже вдячні полякам.

Нам знайшли родину з невеличким заміським будинком. Це дуже класна молода пара Олександра та Марек. Вони неймовірні - дуже добрі, відкриті, і ми стали друзями. Сподіваюсь, ми і надалі підтримуватимемо звʼязок. Ми прожили у них два тижні. 

Але я вирішила рухатись далі. Мої нові друзі казали мені, що ми можемо залишатись у них стільки, скільки потрібно, поки я не буду в змозі орендувати окреме житло. Але треба розуміти, що з цим були б певні проблеми. По-перше, Польща вже переповнена, - туди виїхало більш ніж 2 мільйони Українців. Це просто не могло б не вплинути на ціни, на ринок житла і так далі. З орендою житла там є певні специфічні умови - договори укладаються на рік, а я не можу планувати на такий строк. 

Італія тепла та позитивна, але дуже повільна і без англійської мови

Я розглядала різні варіанти, в кожного своя специфіка, але остаточно зупинилася на Італії. Знову ж таки допомогли знайомі. 

Тут теж є певні труднощі, але можна якось пристосуватись. 

Щодо матеріального забезпечення, то поки що тут не все зрозуміло. Начебто Італія погодилась платити якусь підтримку біженцям, але цей законопроект тільки розглядається. Італійці дуже повільні, вони нікуди не поспішають, оформлення документів проходить досить довго. 

Отже я намагатимусь знайти роботу і вже шукаю її. З цим не все так просто, але, з іншого боку, в Італії досить велика українська діаспора, може це якось полегшить пошуки.  

А ще виявилось, що моє досить добре знання англійської тут не допомагає - дуже мало італійців володіють нею. Отже я почала вивчати італійську. З одного боку, це додаткові труднощі, але з іншого боку, є компанії з вакансіями для кваліфікованих спеціалістів зі знанням англійської, тож це може бути моя конкурентна перевага і я вже шукаю в цьому напрямку. 

Взагалі я в Італії тільки тиждень (на момент інтервʼю, це був кінець минулого тижня, - ред.) отже поки багато якихось подробиць розказати не можу. Враження цілком позитивні - привітна, затишна та тепла (вже буває +22) країна.

Поки не буду казати подробиць, але є реальні варіанти влаштувати сина в школу. Поки що він звикає до нового оточення, на це потрібен певний час.

І, звичайно ж, я значний час перебуваю в інфопотоці новин про Україну. Є певне відчуття провини перед тими, хто зараз там і кому зараз важко, але обставини склалися саме так, і варіантів залишитись не було. Тому я намагаюся якось хоч трошки допомогти тим, хто в Україні та тим, хто опинилися в ситуації, подібній до моєї - допомагаю людям сконтактувати з волонтерами у Польщі, тут в Італії і т. д.

Поради

Щодо якихось лайфхаків, то тим, хто виїжджає до Італії, можу порадити не робити заздалегідь тести на ковід. В тій же Польщі вони коштують великих грошей, але тут його роблять безкоштовно. 

І друге - не везіть із собою нашу готівку. Гривні тут дуже важко обміняти. Також в Італії будуть певні труднощі і з доларами. Отже, краще або мати євро, або картку популярних платіжних систем. Моя гривнева Visa тут прекрасно працює, і я розраховуюсь нею в будь-якому магазині. (Від редакції: краще заздалегідь відкрити в своєму банку валютну картку, наприклад, в Приват24 це займає пару хвилин, і перевести гроші туди, щоби заощадити на можливій подвійній конвертації, яка може відбуватись при розрахунку за кордоном з гривневої картки).

 

А ще хочу порадити всім нашим, хто виїжджає, бути вдячними за все що для нас роблять, нам ніхто нічого не винен, люди роблять це від душі і ми маємо дякувати їм, поводитись гідно і показувати що українці - то не орки, а вихований і цивілізований народ. Старайтесь віддячити всім і по можливості якось компенсувати людям ті незручності, які ви їм доставляєте. А ще - допомагайте своїм та фронту при першій же можливості. Ми, українці, маємо бути разом один з одним і з Україною, де б ми не знаходились.

Олена Кудаєва. З дітьми та мамою поїхали до Польщі

 

В поїзді: повна темрява, хтось молиться, хтось плаче

Кудаєви у ПольщіПоїхали вчетверо – я, моя мама, мій син та донька - з Краматорська 4 березня евакуаційним поїздом Слов’янськ-Ужгород. Рішення прийняла за 15 хвилин. Найбільше вплинуло на моє рішення те, що наша родина вже пережила травматичний досвід війни та переселення у 2014 році. Але зараз набагато страшніші речі відбуваються. Війна по всій країні. Тож ми вирішили їхати закордон. Якось одразу і так кардинально. 

Виїжджали з вокзалу міста Слов’янськ. Було дуже багато людей, самі жінки з дітьми, дехто з тваринами. На потяг зібралася велика черга, люди почали штовхатися, тиснути на дітей, кричати. Всі хотіли їхати. Через те, що у нашій родині була дев’ятирічна дочка, ми змогли потрапити на потяг. 

Волонтери посадили нас у плацкартний вагон, де вже їхали люди з Лиману. Вони сиділи по двоє-троє дорослих на нижніх полицях та по-одному-двоє діток на верхніх. У вагоні не було чим дихати. Коли потяг заїхав на Лозову, до вагону посадили ще людей. На пероні відбувалося щось страшне – люди бігли за потягом, штовхалися, кричали. Провідники теж кричали. Всі хотіли їхати, але місць вистачало не всім. 

По Лозовій сіли дівчата з Харкова, вони розповідали страшні речі про бомбардування, життя у підвалах, пожежі.

Загалом наша дорога до Львова зайняла півтори доби. Це була тяжка дорога. Весь час їхали сидячи. Харчувалися сухими продуктами. Я взагалі майже не їла через стрес. Вночі ми стояли у полі близько чотирьох годин у повній темряві через загрозу бомбардування і повітряну тривогу. Це теж було жахливо. Повна темрява, плачуть діти, які бояться темряви, хтось читає молитви, хтось плаче. 

Коли потяг зупинявся на станціях, людей у вагоні більшало. Нам ще пощастило, бо на кінець дороги у вагоні вже були люди, які їхали біля туалету і у тамбурі, сидячи на чемоданах. 

Провідники поступилися своїм купе людям, що евакуювалися, і теж спали на мішках з білизною у тамбурі. Останні кілька кілометрів до Львова їхали більше години і вони були найтяжчими. Коли ми вже під’їжджали до Львова, в нас закінчилася вода і їжа, та і сили теж, майже розрядилися мобільні. 

Порада

Тож основним "лайфхаками" є: візьміть більше води (особливо, якщо їдете з дітьми), їжі, що не псується, павербанки і одягайтеся так, щоб можна було залишитись у одній легкій футболці, бо в дорозі дуже спекотно.

Коли ми приїхали на Львівський вокзал, там стояла тисячна черга з людей, яким нема де було ночувати. Тож краще заздалегідь домовитись про прихисток у тому місті, до якого евакуюєтесь. Ми мали домовленість і одразу поїхали за адресою. 

Пекельний перехід кордону та гостинні поляки

Нас прихистили неймовірні люди у себе вдома. Попри те, що ми були для них незнайомцями. Їхня оселя була більш схожа на гуртожиток: на кожному дивані, у кожній кімнаті, навіть у кухні, хтось жив та спав. 

У Львові знайомі допомогли нам знайти безкоштовний транспорт, який довіз нас до кордону на Угринів. Кордон ми переходили у пішому порядку в загальній черзі. Перехід зайняв близько 10-11 годин і він був дуже тяжким. Було холодно. Натовп був дуже щільний і треба було стежити, щоб не задавили дитину. Крім того, у натовпі майже не було куди поставити сумки і їх доводилося тримати у руках. Мою маму побили дві жінки, які поводилися дуже агресивно. Думаю, це через те, що кожен по-своєму переживає стресову ситуацію. У моєї доньки у натовпі почалася панічна атака, вона кричала і намагалася вийти з натовпу. 

порада

Тут можна порадити одягатися тепло – термобілизна, теплі шкарпетки. Їжі багато на кордон не варто брати, бо тут годують волонтери. 

Коли ми потрапили на територію Польщі, змогли погрітися та випити гарячого чаю. Після паспортного контролю людей партіями забирали автобуси і відправляли до волонтерського центру. 

Перетин польського кордону

Перетиникордону з Польщею дорога та перетин кордону виявился екстремально важкими

Тут можна було поїсти, скористатися туалетом, відпочити і зв’язатися з рідними, бо був вай-фай. За кілька годин нас автобусами відвезли на залізничну станцію на потяги до Варшави і Вроцлава. Ми сіли на потяг до Варшави, але домовилась про прихисток у Варшаві я тільки за три години до прибуття у столицю Польщі. Це було дуже екстремально. 

На цілих дві ночі ми змогли зупинитися у хостелі безкоштовно. Ми відпочили, виспалися, прийшли до тями, попрали речі, навіть погуляли Варшавою. Тут так багато українців, що почути польську мову – це диво, навкруги сама українська та російська. Саме під час перебування у Варшаві я змогла знайти людину, яка погодилась прийняти нашу сім’ю у себе на місяць. Це була найкраща новина за останній час. Щоб знайти таку людину, я підключила всі свої зв’язки, всіх друзів і друзів друзів. І мені вдалося.  

Поляки віддали нам свій котедж

Зараз ми живемо у літньому котеджі польської родини, яка нас прихистила на місяць. Будинок літній, але можна палити грубку за необхідності. Умови тут дуже хороші: є гаряча вона, пральна машина-автомат, кухня, спальні місця для всіх нас.

Ці люди у всьому нам допомагають – оформляти документи, шукати житло і роботу, підібрати навчальний заклад для сина та доньки. Крім того, що вони надали нам все необхідне, вони знайшли для всіх нас глибокий курс польської мови. 

Поляки дуже співчувають українцям, причому не тільки словом, а й ділом. Це неймовірні люди, які приймають у своїх оселях незнайомців. Для українців по всій Польщі діє безкоштовний проїзд. Тут багато волонтерських центрів, де можна переночувати, поїсти та отримати речі першої необхідності. Тут же пропонують безкоштовно їхати далі – у Німеччину, Австрію, Данію та інші країни, бо Польща дійсно переповнена, вона прийняла найбільшу кількість українців.

Шукаємо роботу та живемо на дві пенсії

Наразі ми активно шукаємо житло і роботу у найближчому великому місті – це Жешув. Тут є університет, де син може продовжити навчання. Тож ми вирішили поки «осісти» тут. Польщу обрали з декількох причин. По-перше, це недалеко від України, по-друге, польська мова досить зрозуміла і подібна до української, а по-третє, тут має бути для мене робота – я дитячий психолог і можу працювати з українськими дітьми, які приїздять до Польщі через війну в нашій країні.  

Через війну ми з чоловіком втратили роботу і зараз наш бюджет складається з пенсії мами та чоловіка. Ми стараємось вкладатись в нього, коли купуємо продукти харчування. Всі інші звичні витрати наразі ми заморозили. 

Ми плануємо знайти роботу, щоб мати змогу винайняти житло. Плануємо всі вчити польську мову для скорішої адаптації. Але ми віримо у перемогу і сподіваємось колись повернутись в Україну. 

Насправді, досвід у тих, хто їде з країни або виїжджає у більш безпечні області України, свій унікальний. Для нашої родини це був дуже непростий досвід, як фізично, так і морально. Але наразі, це вже спогади. 

Ще дві історії наших співвітчизниць, які покинули Краматорськ, та знайшли тимчасовий прихисток у європейських країнах:

Утриманці - це не про українців: «Ukrainians work here»

 

Інші статті на цю тему

oleksandr-rubec-pohoron-7

Він пішов на фронт добровольцем

ivan-pecherskij

Він вдруге пішов захищати Батьківщину від російських окупантів

obstril-29-veresnya-5

Під вогонь потрапили мікрорайон "Станкобуд" і вулиця Дружби

коментарі