Без планів на майбутнє, з мрією про повернення. Як живуть краматорки, які вимушено виїхали в інші міста України

Страх, розпач, туга за домом – так хочеться, щоб він зберігся! В попередніх матеріалах ми розповідали, як живуть ті, хто, рятуючи життя своїх близьких, виїхали і інші країни (частина-1 та частина-2). Тепер - кілька історій з перших вуст від жінок, які покинули рідні домівки, але залишаються в Україні.

фотоілюстрація Depositphotos

"Питань стало більше, ніж відповідей"

Ірина, 38 років 

Я виїхала 28-го березня, коли у мене з'явилися сумніви, що Краматорськ вистоїть і що місто можна бути покинути без перешкод у будь-який час. Дуже сподіваюся, це лише моя паніка.

Мама та кіт залишилися, а я тепер у Вінниці. Спочатку зупинилася у колишньої колеги. А далі несподівану допомогу надали люди, з якими максимум що обмінювалися привітаннями зі святами у месенджері.

Умови проживання скромні, — кімната у гуртожитку та одне ліжко (на фото), яке ділимо із сусідкою, але я рада й цьому. 

Поки що пізнаю місто та околиці. Гуляю, роздивляюся. Вінниця — гарна, місто мені подобається.

Вже оформила статус переселенця. Далі шукатиму роботу, хоча геть незрозуміло, як влаштовуватися на нову, коли не звільнена з попередньої.

Хотілося б одразу мати якийсь дохід, бо часу на безкоштовне стажування немає, та й грошей, чесно кажучи, також.

Загалом питань у житті стало більше, ніж відповідей. 

На новому місці намагаюсь бути корисною захисникам

Олена, 55 років 

Поїхала 6-го березня до доньки, яка з родиною виїхали з Києва, рятуючи від війни свою дитинку. Вони наполягли, щоб я приїхала до них.

Прихистила нас родина у селищі біля Чопу. Прийняли, як рідних, зовсім безкоштовно, навіть, відмовляються від грошей, коли ми їм пропонуємо. Це дуже гостинні люди, які ділять з нами не тільки дах, а й діляться усім, що мають: городина, консервація, сало, яйця, та ще й домовилися з сусідами, щоб приносили нам молоко. 

Газдиня готує на всіх і сідаємо їсти ми усі разом — 13 людей за столом разом із господарями та двома діточками. Натомість і ми стараємося бути їм хоч чимось корисними — допомагаємо на кухні, у саду, у городі, — нещодавно всі гуртом саджали картоплю.

Та й за своїми професійними напрямками стараємося бути їм корисними. Я, наприклад, допомогла господарям будинку, які нас прихистили, вирішити проблемне питання, на яке вони вже майже махнули рукою через хибні консультації та брак коштів.

Чим ще я займаюся на новому місті? Щоб бути корисною нашим захисникам, навіть перебуваючи далеко від фронту, взяла із собою швейну машинку. Приїхавши до міста, зателефонувала волонтерам, запропонувала свою допомогу. 

Пообіцяли привести військову форму, щоб перешивати її з меншого розміру на більший, тобто робити вставки. Поки не привезли, роблю дрібні ремонти одягу для селян. Займаюся з діточками, вчу їх шити ляльок, бо то моє хобі. 

Почала вивчати німецьку мову, скориставшись нагодою, що з нами мешкає вчителька німецької. Додатково зареєструвалися на мовні онлайн-курси. 

Щодо подальших планів — просто дуже хочу повернутися додому. І навіть не тільки тому, що сумую, і не тому, що тут не маю можливості працювати за спеціальністю (за освітою я юрист і бухгалтер), а тому, що відчуваю себе зрадницею, що поїхала, що не захищаю своє місто, кинула своїх друзів, не допомагаю їм боротися з ворогом. Оце найскладніше для мене.

В 2014 залишили Донецьк, тепер поїхали з Києва

Людмила, 42 роки.

До 2014-го я жила у Донецьку, звідки переїхала у Київ разом з чоловіком, донькою 6 років та свекрухою. У Києві життя продовжувалося. Там я народила другу дитину, ми нарешті придбали власне житло, але... 

Але наша родина знову вимушена була залишити свою домівку. Ми їхали з Києва у Чернівці протягом трьох днів – з 25-го до 28-го лютого. Важко й страшно. Біля Василькова дуже низько літали військові літаки. Кілометрові черги на заправках, затори на дорогах.

Ми планували заночувати у Білій Церкві, але місця там не знайшли, тож готувалися спати просто у машині. На щастя я згадала, що у моєї однокласниці у Козятині живе бабуся, до якої ми просто напросилася на ночівлю. У Козятині було тихо й темно, бо місцеві вже на той час були впевнені, що вмикати світло через війну не можна. 

Вранці ми вирушили далі. Кілька годин стояли у заторі через міст на Чернівці і не просунулися ані на метр. Тому ми розвернулися і поїхали в Івано-Франківськ, куди дісталися вже з настанням комендантського часу. Поки ми їхали на ночівлю до знайомого, нас зупинила поліція. Прописка у нас донецька, тож розпитували нас довго. Було холодно, а діти дуже втомилися після двох днів у дорозі.

Наступного дня ми знов вирушили на Чернівці. Там мій колишній колега-іноземець винаймав раніше квартиру, яку ми, вийшовши на її хазяйку, змогли орендувати.  

Квартира дуже маленька, платимо за неї 13 тисяч гривень на місяць.  Ми не нарікаємо, бо багато людей живуть у значно гірших умовах.

Ми з чоловіком продовжуємо працювати віддалено. Ніяких планів на майбутнє зараз не робимо.

Почуття провини варто переводити в дії

коментар психолога Ірини Пилипенко

І у тих, хто поїхав, і у тих, хто залишається, виникає почуття провини, і  це нормально. головне їм себе не “з’їсти”. Рішення ми приймаємо не завжди свідомо, частіше рішення вже прийнято, а вже потім ми наводимо собі аргументи на його користь.

По-перше, треба усвідомити, що рішення маєте приймати ви і тільки ви. Кожен має свій рівень стресостійкості, свій стан здоров’я, свої обставини. Ніхто не має права критикувати вас за те, що ви обрали для себе. І ви теж цього не робіть до себе. 

По-друге, уже багато сил віднімає саме вагання. зранку чути постріли я їду, в обід не їду, ввечері бахнуло, знову їду, спокійна ніч, знову не їду. Не робіть цього, це виснажує гірше за все. А коли ми виснажені, ми не приймаємо гарних рішень.

Коли рішення прийняте, попросіть підтримки. Може навіть у самого себе. Скажіть, що ви на своєму боці і зробите якнайкраще. Ви молодець.

Покидання рідних місць и домівки - це складно, ви маєте право на почуття. Ваше життя і ваші почуття важливі. 

Почуття провини, яке є зараз у всіх, варто переводити в дії, будь-то адаптація на новому місці, або допомога іншим, або  робота по дому, або ваша звичайна робота, що підтримує країну. 

Не дозволяйте іншим знецінювати ваш досвід. Кожне життя важливе. Бережіть себе. 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоби важливі статті самі вас знаходили і ви нічого не пропустили. Також на нас можна підписатись у Viber. Ви також можете слідкувати за оновленнями нашого сайту на сторінці у Facebook. Слідкуйте за нами у Instagram. Англомовні повідомдення ми публікуємо в своєму Twitter

коментарі