"Було жахливо. Я думала, вони і нас вбʼють, і котів застрелять". Журналістка з Краматорська 36 днів провела в окупації

Наша співрозмовниця Наталія добре знайома багатьом краматорцям. Принаймні, ті, хто не знає її особисто, знайомі з нею заочно, оскільки вона багато років пропрацювала у популярних місцевих друкованих та інтернет-виданнях.

Минулого року вона одружилася та разом з чоловіком переїхала до Вишгородського району Київської області. Наталія працює дистанційно на одну з провідних інформагенцій, а живе подружжя у Красятичах, де вони купили собі квартиру. Це невеличке селище міського типу приблизно в 100 км від Києва біля кордону з Житомирською областю.

Красятичі за пів року до війни

 До речі, Красятичі у своєму роді унікальний населений пункт: він вважається найменшим центром територіальної громади в Україні. Причому, громади також найменшої. Там усього дві вулиці, а в мирний час мешкало близько 600 людей.

В перший же день війни опинилися в тилу загарбників

Ідилічне та спокійне життя молодої пари в мальовничій місцевості на Київщині тривало недовго. Менш ніж в 50 км на північ - кордон з Білоруссю, тож 24 лютого весь жах для них почався майже одночасно з перетином окупантами нашого кордону.

"О 4.30 ранку ми прокинулись через відчуття якогось жвавого руху: голоси, десь гримали дверима, кроки по сходах, мотори машин. Люди поспіхом збиралися та покидали селище. 

По факту зʼясувалось, що після початку вторгнення у людей в нашій місцевості було дві години, щоб зібратися та поїхати звідси. Хтось встиг, але дуже багато залишилась на місцях, - розповідає дівчина. - Ми не маємо власного транспорту, а ще в нас три коти, тож ми залишились. 

Через кілька годин дорогами вже йшли колони ворожої техніки. (Через селище проходить шосе, яке зʼєднує українську столицю з прикордонним Овручем, - ред.)  Її була неймовірна кількість - сотні, тисячі машин проходили повз нас майже три дні поспіль - 24, 25, та 26 лютого. По суті, в перший же день ми опинилися у глибокому тилу ворога".

Обійшлося без звірств, але мародерства вистачало

Доля виявилась до мешканців Красятичів більш милосердною, ніж до жителів Бучі, Гостомеля чи Ірпіня. Ймовірно через те, що на відміну від цих багатостраждальних містечок, які опинилися спочатку у зоні запеклих бойових дій, а потім у зоні знаходження передових угруповань ворога, Красятичі, як ми вже зазначили, з самого початку були у тилу. 

Жодної окупаційної адміністрації тут ніхто не створював. У перший же день окупанти вигрібали усі цигарки та горілку з місцевих крамниць. І далі орки з'являлися час від часу, щоб пограбувати селян, відібрати у них майно. Активне ж мародерство та завдання шкоди інфраструктурі почалися вже за тиждень-півтора до того, як їх погнали звідти зовсім. 

Отже населення селища майже не зазнало проявів жорстокого насильства з боку окупантів, а селище - суттєвих руйнувань. У перший день окупанти зруйнували церкву, а згодом згорів великий фермерський сарай з сіном для коней. 

Все, що залишилось від невеличкої симпатичної церкви (див. на задньому плані попереднього фото)

 Хоча у сусідньому селі, за словами Наталії, траплялись випадки, коли ці нелюди чинили звірства щодо місцевих мешканців.

Напівголодні строковики і "відбиті" контрактники

Наталія розповідає, що перший час після захоплення території по сусідніх селах зʼявлялися строковики. Це 18-20-річні військовослужбовці РФ, які проходили строкову службу. 

"Ті, хто з ними стикався, розповідали що вони були не дуже агресивними, іноді, навіть, жалюгідними, бо ходили побирались, просили їсти та казали, що не хочуть воювати, - розповідає Наталія. - Були ще офіцери, які мали якісь ознаки здорового глузду, могли навіть вибачитись за чиюсь нечемну поведінку. 

А потім тих сопляків кудись перевели і на їхнє місце прийшли контрактники. Чи може вони розуміли, що скоро їх поженуть звідси, чи навіть знали вже, що доведеться відступати, але десь за тиждень-півтора до звільнення, як я вже казала, вони почали активне мародерство. Ті контрактники були зовсім "відбиті". Мародерили все - техніку, телефони, коври, потрошили шафи та сейфи в ЦНАПІ та інших установах. На фермі навіть забрали їжу, яку місцеві готували собаці. Де нічого було взяти - просто завдавали руйнаціі: били вікна, крушили все, що попадеться під руку. Грабували, віджимали машини. Казали що вони їм потрібні тимчасово, і, типу, вони потім віддадуть, але, як правило, потім кидали їх розбитими.

Також вони були розлючені тим, що час від часу то там, то там знаходили своїх соплемінників мертвими та без зброї. Тож вони підозрювали, що може десь тут діє та переховується українська ДРГ, через що влаштовували облави та шукали зброю. 

Спочатку без звʼязку, потім без світла та тепла

Напружене та важке життя на тимчасово окупованій загарбником території тривало довгі 36 днів. В основному воно розділилося на дві частини - перебування у квартирі та сидіння у підвалі під час обстрілів.

"Обстріли були часто. Ми живемо в триповерховому будинку на кілька квартир і в кожного є свій індивідуальний підвал, тож ми переховувалися там. 

Я намагалася зайвий раз не виходити на вулицю. Місцеві спочатку навіть дивувались і поводили себе якось необачно.  Або не до кінця розуміли, що відбувається, або вважали що небезпека не така вже й страшна. 

Біля сусіднього села вороги поставили свої РСЗО. Бувало так, що вони починають гатити з ГРАДів, а якась місцева тітонька саме у цей час могла сісти на велосипед та поїхати додому, якщо десь була по справах. 

Але я вже була навчена досвідом 2014 року у Краматорську, а тому була більш обережною. 

Дуже страшно було усвідомлювати, що завтра може для тебе не настати, що ти можеш більше ніколи не побачитися зі своїми рідними".

З їжею було важко. В принципі, за словами Наталії, люди від голоду не пухли, бо це село - вони мали свої господарства, городи, а отже й запаси. Але Наташа з чоловіком в Красятичах оселилися зовсім недавно, лише в жовтні, - ані господарства, ані, відповідно, запасів і заготовок ще не мали. 

"Суттєво виручило те, що в чоловіка 26 лютого день народження, - розповідає вона. - І ми, готуючись його святкувати, 22 числа зʼїздили до Києва та закупили досить багато харчів, зробили певний запас, який нам потім допоміг пережити голодний період. 

До того ж тут дуже добрі люди, вони нам допомагали. Хтось курку дасть, хтось ще щось. Фермер один дав нам величезний шмат мʼяса. Ми його зберігали у морозилці, поки 21 березня не відключили електрику зовсім. Тоді вже зробили з нього тушонку.

Про те, щоби поїхати кудись щось купити не було й мови. Крамниці зачинилися , із медпрепаратів нічого не можна знайти, окрім нурофену. Певний час роздавали безкоштовно молоко з ферм, бо збувати було нікуди. І, звісно, ніяких "зелених коридорів", повна ізоляція".  

Ізоляція, до речі, була не тільки фізичною, а й інформаційною. З 5 березня в Красятичах зник звіʼязок. Окупанти пошкодили вишку мобільного зв'язку. Перервався звʼязок від Укртелекома і зник "проводний" інтернет від нього.

"Дедалі частіше стала зникати електрика, - каже Наталія. - А через знеструмлення стало зникати все інше - вода, тепло, у будь-який момент могло переватися газопостачання. Я не дуже на цьому розуміюся, але знаю, що люди щодня ходили на газову підстанцію і щось робили в ручному режимі, щоби підтримувати потрібний тиск. Завдяки цьому ми були з газом, але майже без тепла. У нас індивідуальне опалення: газовий котел нагріває воду, а тоді вже циркуляційний насос ганяє теплу воду по трубах і батареях опалення. Через відсутність електрики вода не циркулювала і у квартирі було холодно. Спали ми на кухні, де вмикали газ".

"Хорошо живьотє"

Безпосередньо близко контактувати з окупантами довелося вже напередодні звільнення. Вони пішли 31 березня. Десь за тиждень до цього, як вже було сказано, вони активізувалися.  

Грязными руками он рылся в моей бижутерии в поисках золота и орал на всю квартиру: "Вы п…дите, что его нет!"

До Наталії додому теж завітали, шукали телефон чи хоч щось коштовне: "Один поводився не зовсім адекватно, інший більш стримано. Було неймовірно страшно, але минулося. Коли у твій дім вдираються такі люди зі зброєю, ти не можеш передбачити, чим все закінчиться. За великим рахунком, твоє життя може залежати від того, який настрій у цього нелюдя, чи він у доброму гуморі, чи роздратований і може пристрелити".

Про свій досвід зустрічей з окупантами дівчина написала в первому ж пості у ФБ після звільнення селища. 

… Думали убьют, но к счастью мы живы! Спасибо богу! Молитва спасает! В этот месяц - с 24 февраля по 31 марта, пока орки не оставили Киев и область, я молилась постоянно....

Молилась каждую ночь, молилась, стоя под стеной, выглядывая у окна,  чтобы не заметили, что слежу, идут ли "освободители" к нам с "обыском" или нет...

Они приходили пять раз... Я молилась даже тогда, когда один из них с оружием за спиной (без него они не ходили) грязными руками (я не шучу!) рылся в моей бижутерии в поисках золота и орал на всю квартиру на чистом русском: "Вы п…дите, что его нет!", шаря руками по всем полкам в поисках телефона... "Они п...дят!" - горланил также истошно он, обращаясь к другому "освободителю", так и не найдя гаджет. Они никогда не ходили безоружные и в одиночку.

Я молилась даже тогда, когда он же хватая за руку бесцеремонно спрашивал, что написано, имея ввиду татуировку....

Я помню, как в один из дней  меня всю сковал страх, страх за свою жизнь.... Он был липким и тягучим.  Так сильно я не боялась никогда... "Нас убьют, котов застрелят", - говорила я мужу...

Просыпаться каждое утро было страшно... Я не знала, чего ждать сегодня, кого опасаться завтра... Каждый день новые лица, а вопросы все те же.... Искали и уносили, увозили все: телефоны, ноутбуки, ковры, авто... Ненавижу. Ненавижу их всех и каждого по отдельности... 

Інтернетом уже давно ходять розповіді про дикість деяких орків, для яких звичайне життя звичайного села здається вершиною цивілизації. І Наталія каже що, для неї самої це було дивно, але це дійсно так: 

"Вони увесь час із заздрістю повторювали, що ми, типу, дуже гарно живемо. "Хорошо живьотє - газ єсть в сєлє, асфальт", - казали вони. Розповідали, що один "чудік" побавчив у якійсь хаті, де вони займались мародерством, звичайну шафу-купе. Був дуже здивований, стоїть грається і каже: "Какая прікольная штука, двєрь как в поєзде!"

Зі звʼязком допоміг Ілон Маск

Коли окупантів поперли, всі зітхнули з полегшенням. Звісно, умови й зараз суворі, але всюди свої, і життя обовʼязково налагодиться. І перше, що люди почали робити - це давати звістку про себе своїм близьким.

Повноцінний звʼязок у селище ще не повернувся, але привезли комлект обладнання для супутникового звʼязку Starlink від компанії SpaceX Ілона Маска. Вдень обладнанням користуються місцеві органи влади та установи, а ввечері з шостої до девʼятої роздають вайфай для всіх бажаючих - всі приходять з телефонами і підключаються до мережі.

"Я нарешті змогла заспокоїти маму, яка зараз виїхала з Краматорська на Закарпаття, вона просто не знаходила собі місця, не маючи від мене жодної звістки", - каже наша героїня.

Як вижити во окупації

Звертаючись до краматорців та інших наших громадян, які мешкають на територіях, де потенційно існує загроза оточення або окупації, наша співрозмовниця дає кілька порад, заснованих на своєму важкому досвіді.

Найкраще що можна зробити в такій ситуації - це заздалегідь евакуюватися. Це однозначно, і, якщо є така можливість, - не має бути жодних вагань. Ваше життя в окупації нічого не вартує, ніхто не може гарантувати, що від загарбників цивільні зможуть якось захиститися. 

Якщо ж не вдалося виїхати... В ідеалі було б непогано переселитися у приватний сектор, чи хоч кудись ближче до нього. Може хтось з друзів виїхав, або з родичів, домовтесь із ними - і їхнє помешкання буде під вашим наглядом, і вам буде легше. У багатоповерхому ж секторі, скоріш за все, через перебої з електропостачанням не стане нічого - ні газу, ні води. Отже, якщо десь у зоні досяжності буде надійне джерело води - це дуже важливий плюс.

Запасіться крупами та іншими продуктами тривалого зберігання. Подбайте про запас "екстрених" ліків, навіть якщо у вас  жодних проблем зі здоровʼям. Якщо ж ви потребуєте інсуліну чи якогось іншого специфічного лікування, годі й говорити, що треба зробити запас.

Запасіться свічками та іншими джерелами вогню і світла - ліхтариками, може, походною горілкою та балончиками з газом і т. ін. 

Не нехтуйте світломаскуіванням - це реально рятує життя.

Якщо до вас у домівку зайшли окупанти зі зброєю, ви маєте усвідомлювати, що вас ніхто не захистить у цей момент, і той нелюдь може вам нашкодити просто так, через поганий настрій. Тож демонстрація відваги в такий момент недоречна. Не вступайте з ним у суперечки, поводьтесь стримано та спокійно. Просто розумійте, що кара їх все одно настигне.