“Діти та трошки роботи - це мені допомагає жити зараз”

До великої війни Дар’я зі своєю родиною - чоловіком Олександром і донечкою Улянкою - мешкали у Краматорську. Тільки-но купили власну квартиру, потроху почали обживатися й облаштовуватися. Життя йшло своїм чередом. Дар’я працювала на улюбленій роботі, донечка росла, чоловік радів життю і мріяв про сина.

Саме 24 лютого 2022 Дар’я мала їхати у відрядження по роботі в Бучанський район на Київщині. А чоловік з донькою на час її відрядження мали погостити у батьків.

“На ранок, коли почули вибухи, здригнулися, напевно, як й усі… Зараз воно вже якось пережилося і розповідати про це трохи легше. Але на той момент це був такий жах. І нерозуміння, що треба робити. В мене навіть зараз мурахи йдуть тілом, коли розповідаю,” - каже Дар’я. Їй важко згадувати пережитий шок того лютневого ранку.

Вони перелякалися, похапки зібрали речі, що були приготовані для поїздок, і поїхали до батьків у село поблизу Краматорська. Там було не так чутно звуки вибухів.

За кілька днів перебування у батьків і після важких вагань подружжя все ж таки вирішило їхати далі, на Захід України.

“Ми дуже не хотіли їхати. Кожен день ми читали новини, сподівалися, що все швидко закінчиться. І якщо я відволікала себе на заспокоєння дитини - ми малювали з нею разом, у щось намагалися грати. То в чоловіка взагалі був такий сильний стрес, що він навіть не розмовляв взагалі,” - пригадує Дар’я.

Проблема була в тому, що у них не було жодних родичів або близьких в більш безпечних місцях України, до яких можна було тимчасово переїхати.

Але все ж таки у чоловіка Дар’ї знайшовся друг дитинства Сергій, який запропонував приїхати до нього в Івано-Франківськ. І родина вирушила до нього. Подорож була невимовно виснажливою.

“Їхали ми туди три дні - такі страшні кілометрові затори тоді були. За годину проїжджали лише 2-3 кілометри. Багато людей виїжджало тоді. Було дуже страшно. Над нами щось постійно пролітало. Ми їхали й не зупинялися. Бо якщо встанеш десь на узбіччі, то вже не зможеш потрапити потім до цієї колони автівок. Чоловік всі три доби не спав,” - пригадує Дар’я.

Коли вони нарешті дісталися Івано-Франківська та потрапили до гостинного дому Миколи, Дар’я, яка весь цей час стримувала себе, просто сіла та розридалася в голос від пережитого стресу.

А ще й від нерозуміння того, що вони будуть робити далі в незнайомому місті, в зовсім іншому оточенні, без роботи, без житла. В той час на ці питання було важко знайти відповідь, адже навіть знайти квартиру було складно через великий попит, бо на той момент в місті був просто скажений наплив таких, як і вони, вимушених переселенців.

Але за кілька днів їм пощастило знайти й орендувати квартиру. В ній майже нічого не було. Тож і облаштовуватися на новому місці теж було складно, бо всі свої здобутки родина залишила у Краматорську. Фінансових запасів не вистачало на все, тож в родині гостро стояло питання працевлаштування обох.

Через деякий час чоловік Олександр вступив до лав рятувальників. А Дар’ю запросили на роботу колишні колеги з БФ “Карітас”, які майже випадково дізналася, що вона з родиною опинилася в Івано-Франківську.

“В Краматорську я працювала в “Карітасі” деякий час. Але коли закінчився проєкт, пішла працювати на інший проєкт. Напевно все життя буду вдячна цим людям. Вони мене просто виручили тоді. Виручають і до тепер. В “Карітасі” запропонували мені роботу на посаді спеціаліста з комунікацій.

Це було на той час так важливо, сильно мені це було потрібно. І не тільки й не стільки з боку фінансової забезпеченості, скільки з морального та емоційного боку. Мені потрібно було відволіктися від власних проблем і зосередитися на допомозі іншим людям, таким самим, як я, які тільки-но евакуювалися до Франківська,” - каже Дар’я.

На той момент їй важливо було відчувати себе потрібною, віддавати частинку себе, робити щось корисне для подолання тої спільної біди, яка спіткала всіх українців.

Тією сумлінною працею Дар’я надихалася і потроху звикала до нового життя, та до його щоденних викликів.

Мрії неочікувано здійснюються навіть під час війни

Так співпало, що в серпні минулого року, як раз на річницю подружнього життя, Дар’я дізналася, що завагітніла.

Дізналася і дуже перелякалася. Адже питання другої дитини за мирних часів постійно переносилося на потім, а за часів війни так взагалі здавалося б не на часі.

“Насправді, планували другу дитину ще за мирних часів. Чоловік дуже хотів сина. Але якось все відкладалося, бо я багато працювала і не хотіла йти з роботи. Донька на той момент вже трохи подорослішала і в мене з’явилося більше часу для себе, для самореалізації. Тож все ніяк не могла наважитись,” - пояснює Дар’я свої вагання щодо другої дитини.

Тому цілком зрозумілим був страх Дар’ї перед її народженням саме під час війни.

Але чоловік Дар’ї дуже зрадів новині. А його впевненість та радість з часом заспокоїли Дар’ю та надали віри в те, що все буде добре, що вони разом впораються. І вже сама почала заспокоювати батьків, яких ця новина трохи спантеличила та викликала хвилювання, та купу питань по типу "а що буде, якщо почнеться тривога під час пологів”, “як ви впораєтеся без нашої допомоги” тощо.

На щастя, вагітність та пологи минули добре. Синок народився у квітні цього року та його хрещеним батьком став той самий Сергій, родина якого прихистила подружжя на початку їх життя в Івано-Франківську.

“Попри війну все-таки життя триває”

Наразі чоловік Дар’ї майже весь час працює. Тож більша частина турбот про дітей лежить на плечах Дар’ї. Вона зізнається, що буває важкувато й іноді хочеться просто побути наодинці з собою. Але ці всі негаразди зовсім не затьмарюють радості від появи ще одного члена їхньої родини.

“Мабуть, так воно й мало бути - народити під час війни. І якби нам зараз не було важко, бо ми тут самі, бабусі-дідусі далеко, нікому допомогти чи підстрахувати, але я якось я на це не зважаю. На ці стомлення, на всі турботи. І щаслива, що Господь нам послав нашого Тимофійчика,” - посміхається Дар’я.

Вона каже, що відчуває істотну різницю між першим досвідом материнства та другим. Цей перший досвід їй допомагає дещо по-іншому ставиться до багатьох питань - з більшим розумінням того, що відбувається, більшим спокоєм і впевненістю. І саме ця впевненість у своїх діях дозволяє Дар’ї, так би мовити, компенсувати тривожне і нестабільне відчуття війни.

“Мені здається, якби я зараз, під час війни, народила першу дитину, то й не знаю, як би то було. Набагато важче, скоріш за все. Важче емоційно і психологічно. А так, я вже знаю, що мені робити з однією дитиною, то це переноситься й на другу. І ця війна сприймається якось не так панічно,” - ділиться враженнями Дар’я.

Вони з чоловіком вже звикли до свого нового дому, до нового міста - їм подобається Івано-Франківськ і тутешні привітні мешканці.

Життя потроху стабілізується. Улянка вже закінчила садок, готується піти в перший клас і обожнює молодшого братика. Олександр багато працює. Дар’я, не дивлячись на декретну відпустку, теж віддалено підробляє одразу у двох організаціях - БФ “Карітас” й Українському екологічному клубі “Зелена хвиля”.

Дивним чином, їй вдається поєднувати, здавалося б, зовсім непоєднувані зайняття. Вона з посмішкою і щиро каже, що сама не знає, як в неї це виходить.

“Я не можу покинути роботу зовсім. Не можу просто сидіти вдома з дітьми. Це для мене складно. Я маю якось себе реалізовувати. І я від своєї роботи беру ресурси. І мені, як не дивно, так легше навіть поратися з дітьми,” - сміється зі своєї працьовитості Дар’я.

Вона зізнається, що намагається якось планувати свій час, хоча буває, що всі ці планування йдуть шкереберть. Часто вона може працювати вночі, коли всі денні справи з догляду за дітьми та побутом виконані. А ще вона дозволяє собі раз на день випити чашечку смачної кави та, каже, що це її стимулює.

“Мені дуже сильно допомагають діти. Оце відчуття відповідальності за моїх дітей, розуміння, що я мама, я доросла, я маю потурбуватися про своїх дітей і про їх майбутнє, і що в них нікого більше немає, крім нас з чоловіком, воно дає мені поштовх жити та рухатися далі. Навіть попри втому, попри війну, попри все йти далі. Тому що діти - то наше майбутнє і ми маємо допомогти встати їм на ноги. Ми з чоловіком для них - провідники у світ. Хоч і в такий важкий світ. Я вважаю, що попри війну все-таки життя триває. І я хочу для своїх дітей зробити все можливе, щоб вони мали щастя нормального дитинства. Діти та… трошки роботи - це мені допомагає жити зараз і дає потужний поштовх жити далі задля їхнього майбутнього,” - підсумовує Дар’я.

коментарі