Краматорець Олег Зонтов про свій досвід на війні: “Потрібне сильне бажання вижити та перемогти”

У Краматорську Олега Зонтова знає багато хто, а для тих, хто не знає, ми попросили коротко про себе розповісти:

“Нещодавно я закінчив навчатися на юриста в Національній академії внутрішніх справ, тому що нова робота вимагала знань юридичних аспектів. Це вже моя третя вища освіта.

А коли працював у місцевому самоврядуванні, отримав диплом магістра права в Державній академії управління. З жовтня 2014 року по листопад 2015 року я працював виконуючим обов’язки міського голови Слов'янська.

Ну а базова освіта у мене – психолог. Працював багато років психологом у Центрі для дітей-сиріт “Смарагдове місто”. Була також приватна психологічна практика.

У медійній сфері, як ти знаєш, багато працював. Ще у “Технополісі” з 1992 року з тобою працював. А з 2004 року ми з моєю дружиною Надею почали випускати свою газету у Слов'янську. У Полтаві три роки очолював обласну телекомпанію.

Моя дочка Ліза навчається у Київському національному університеті на філософському факультеті”.

Олег Зонтов

- Скажи, як стають героями?

Є базові речі, які закладені у нас. Якось ще у чотирнадцятому мене запитали: “А чого ти пішов?”. Я ж тоді також добровольцем пішов. Просто так треба. Інакше я не можу. Щось живе всередині. Можна сказати багато гарних слів: патріотизм, хочу захистити Батьківщину. Але це щось зсередини, коли просто інакше не можеш. От і все.

- Чим ти займався останнім часом і які плани на життя були у тебе 23 лютого?

Один із моїх напрямків – медіа – як був, так і залишився на новій роботі. Я три роки перед цим керував обласним телеканалом у Полтаві. А з Полтави мене запросили до Києва, де до початку війни працював директором із комунікацій великої інвестиційної кампанії "BGV Group Management". Тобто в мене залишився медіа напрямок.

- До речі, і твоя освіта психолога виявилася в нагоді.

Так, комунікації – це і піар, і психологія, і інформаційна політика. У принципі, я вже нічого не планував змінювати, не збирався повертатися в громадську діяльність чи місцеве самоврядування. Пристойна робота, багато можливостей самореалізації. В принципі, я вже перебрався до Києва, там я зустрів 24 лютого.

- І Надю перевіз?

Ні, Надя поки що залишалася у Слов'янську, у Києві я був із донькою. Ну а 24 мої плани звелися до одного: «Немцы Киев бомбили и нам объявили, что началась война». А з німцями у мене конкретна паралель: коли ми воювали за Святогірськом, там є таке поняття з часів 2-ї світової війни «Святогірський плацдарм», там, де наші 2 роки тримали фашистів. Я воював у тих окопах, де були наші солдати, а рашисти були на тій висоті, де були фашисти в сорок третьому.

- Сьогодні 304 день війни, а в тебе який? Ти одразу пішов воювати?

У нас у всіх сьогодні 304 день війни, у всієї України та всіх її громадян. Ну а мені був потрібен час, щоб доїхати до військкомату Слов'янська. На другий день, 25 лютого, я вже був у Слов'янську та 26 був уже у бойовому підрозділі.

- Ти досі у цьому підрозділі?

Так, це штурмова рота, 90 окремий аеромобільний батальйон Десантно-штурмових військ.

Побратими на відпочинку. Фото Олега Зонтова

- Наша війна має вже історію, цілих 10 місяців. Вона якось змінюється чи весь цей час одна й та сама? Як ти її відчуваєш?

Звичайно змінюється. Тут просто два аспекти є. Перший – це стратегія і тактика, тут є три етапи, і я їх усі проходив: коли ми відступали, коли оборонялися і коли наступали. І вони постійно змінюються. Зараз ми знову обороняємося, після наступу знову перейшли до оборони. Впевнений, що відступати не будемо.

А в ментальному плані я виділив би просто два етапи: перший почався з початком вторгнення, десь місяць я діяв автоматично і, напевно, вся армія так діяла. Певний шок, стрес. Є інструкції, закони, норми, за якими діє армія та її підрозділи. На початку війни нас рятувало саме те, що намагалися діяти в рамках уже напрацьованих стандартів, але однаково під впливом шоку. Десь на другий місяць я перейшов до осмислених дій, почав розуміти, як я воюю. Думаю, що щось подібне відбувалося і з Армією загалом.

Ти вже звикаєш до того, що ти на війні. Спочатку важко було прийняти, що це повномасштабна війна. Що це далеко не той конфлікт, як у 14-му році. Масовані бомбардування, артилерійські вогневі вали - це просто не входило до тями. Ну а на другому етапі, це десь після місяця-півтора, я вже прийняв цю війну і став воювати як солдат. Не як журналіст, психолог, а як солдат. Тому ми й наступати почали, бо освоїлися, накопичили ресурси та пішли у наступ.

- Паніки немає, залишилася робота?

Так, правильно ти сказав – робота.

- Яке в тебе звання?

Я солдат.

- Напевно, це є найвище звання.

Раніше це називалося рядовим, а зараз я солдат і стрілець штурмової роти. Основна зброя бою – автомат, а між боями лопата.

- Чи багато довелося копати?

А ми весь час копаємо, і зараз копаємо. Тому що коли ДШВ висуваються на позиції, найперше правило – “закопатися”. Тебе так обробляють вогневим валом, що якщо ти не закопався глибоко, тебе не буде. Якщо кудись переміщуємось, то одразу окопуємось.

Ми весь час копаємо. Фото Олега Зонтова

– Де ти почав воювати?

Відразу в Ізюмі. Ми зайшли до Ізюма.

– І Ізюм почали “прасувати” зі страшною силою.

Так, я весь цей час був у Ізюмі, а наша рота виходила серед останніх. Після нас лише розвідники. Потім я був у Кам'янці. Це одразу на виїзді з Ізюма. Кам'янку теж тримали до останнього. Там нам дісталося на повну, ще сильніше, ніж в Ізюмі. В Ізюмі в основному авіація працювала, і можна було пересидіти у підвалі. П'ятиповерхівку зносить - ми з одного підвалу переміщуємося до іншого. Головне для нас там було контролювати пішохідний міст. Основні мости ми висадили в повітря, а пішохідний залишили. Він був якраз у нашій зоні відповідальності.

Ми тримали його під контролем і не давали перейти. А коли дали команду залишити Ізюм, ми перемістилися до Кам'янки. А в Кам'янці танки вийшли на пряму з боку Ізюма. І вони зверху нас прасували більше тижня цими танками. Кам'янка була рознесена “в дрож”. То був уже кінець березня. З Кам'янки ми теж останніми виходили.

Потім ми вже перейшли до оборони на межі Донецької та Харківської областей у лісах за Святогірськом, на так званому святогірському плацдармі. Там ми тримали оборону понад три місяці. А потім уже пішов наступ на лиманському напрямі.

- Ви брали участь у цьому наступі?

Так, звісно. Наш підрозділ без жодної ротації з початку війни. Ми постійно воюємо усі ці 10 місяців. Це пов'язано з тим, що десантно-штурмові війська, всі бригади задіяні якраз на передку. Зараз ми тримаємо оборону після того, як вийшли на кордон Луганської області. На лінії Сватове – Кремінна.

Підрозділ Зонтова без жодної ротації з початку війни

- Як ви їх називаєте, рашисти?

Я їх називаю фашисти, пацани – орки, рашисти. Але здебільшого ми їх називаємо – підори, якщо можна так написати. На нашому сленгу це звучить як: підорські позиції, підорський танк, підори наступають, підорське око в небі.

- “Підори” у поганому значенні цього слова?

Так, звичайно, не в сенсі сексуальної орієнтації. З пісні слів не викинеш, загальноприйнята назва у військах – “підори”. Орки, рашисти – це гламурні назви для публікацій.

- Які зміни відбуваються у тактиці росіян? Мобілізація відчувається?

Раніше вони переважно працювали через артилерію, через техніку. Спочатку літаки, вертушки, ствольна артилерія, РСЗВ. Потім зникли літаки, десь із літа. Злякалися, коли їх активно почали збивати. Зараз зверху як би менше, літаків та вертушок практично немає. Працює артилерія, почастішали сутички. Особового складу у них багато, вони навіть трупи не забирають. Постійно відбуваються атаки на наші позиції. Проти нас стоять вагнерівці, ми брали в полон одного, розповів, що в нього залишалося три роки до кінця відсидки. Вони постійно їх зараз кидають у наступ. Постійні атаки малими групами 8–20 осіб - головна зміна тактики рашистів.

- Як ви цьому протистоїте?

Знищуємо. Якщо можна висунутись, то висуваємось, якщо ні, - просто відстрілюємося. Головне – вчасно помітити.

- Є чим помітити?

Звичайно. Теплики, нічники, - з цим стало значно краще. Навесні, біля Пасіки, ми мали випадок, коли пропустили, і одну нашу позицію було знищено підорами. Зайшли вночі, а ми не помітили їхнього підходу.

- У підрозділі, напевно, різні люди. Як знаходите спільну мову?

Так, різні. І різних професій та з різних місць, хтось із села, хтось із міста. Хтось із Києва, а хтось із маленького села. Насамперед, у нас побут загальний: разом обідаємо, разом у туалеті на ямці. В таких умовахі всі ці відмінності нівелюються.

- І вікові також?

Вікові зберігаються в тому плані, що молодь більше з молоддю, люди похилого віку – зі старими. Вони нас називають “діди”, “батько”, “старі”.

- А хто вважається дідами? 50 плюс?

Вже після сорока вважаються дідами.

- Ти вже теж "дід" і "батько", 55 років, солідний вік. Відчувається?

Бути старим на війні – недозволена розкіш. Яка різниця, молодий ти чи старий, – умови для всіх одні. Зрозуміло, що молодь намагається допомогти, але є такі моменти як наступ або відступ: ти переміщуєшся в повному спорядженні, плюс боєкомплект. Яка різниця 20 тобі чи 50. Треба бігти 10–15 кілометрів, а на тобі 30-40 кілограмів.

Хоч би яка була фізична підготовка, потрібен характер. Навіть не так характер, як бажання вижити, бажання щось зробити. На одних фізичних даних тут не витримаєш, коли доводиться тижнями не знімати берці, а на ногах так звана окопна хвороба, коли вся нога в струпах.

Ми майже два місяці були заблоковані у лісі, коли не було підвезення. Ні помитися, ні гарячого поїсти. Яким би ти рембо не був, - не витримаєш, якщо тебе щось зсередини не змушуватиме. Потрібне сильне бажання вижити та перемогти.

З Ізюма ми виходили по-різному, мені пощастило, я на БТРі виїжджав. Але було 14 градусів морозу, а ми вибиралися всю ніч, вранці на БТРі були задубілі напівтрупи.  

Леонід Радько, Володимир Ржавський, Олег Зонтов - троє краматорців у складі 90-го окремого аеромобільного батальйону Десантно штурмових військ

- Які якості допомагають виживати та перемагати?

Прийти на допомогу, підстрахувати. Мене товариш - він загинув - двічі рятував. Можна говорити високі слова, але швидше за все, це глибоке, підсвідоме бажання вижити дає сили. Плюс ще злість, коли читаєш про руйнування наших міст, про загибель наших людей, про кричущі випадки звірства, коли колону цивільних розстріляли чи залізничний вокзал у Краматорську обстріляли. Ця злість змушує йти далі.

А ще віра. Безумовно, надія і бажання вижити, злість та ненависть проти "фашистів". Але коли гатять 24/7, в окопі чи траншеї невіруючих немає. Згадають і бога, і божу матір, моляться. На одному із штурмів в жовтні підрозділ попав в засідку, були великі втрати і не змогли відразу забрати ні 200-х, ні 300-х, так ось мій товарищ, завзятий атеїст, який декілька годин з двома пораненнями виповзав до наших позицій, зізнався мені, що весь цей час він, не знаючи правильних слів, молився, покладаючись тільки на це.

- А що змушує воювати росіян?

Це в них треба спитати. Той, якого ми взяли в полон, каже, що реально повівся на те, що термін йому приберуть, він поїде, кілька місяців в Україні повоює, йому дадуть медаль і він буде повноцінним громадянином Росії. Що решту змушує? Мабуть, страх. Коли вони відступають, їх реально заарештовують чи розстрілюють. Страх перед своїми ж.

- Ти стежиш за тим, що відбувається в громадянській Україні? Читав нещодавнє інтерв'ю нового керівника САП (Спеціалізованої антикорупційної прокуратури), він каже, що корупція перерв не знає, на війну в тому числі. Теоретично я це теж розумію, з чого раптом вони перестануть красти. Але зараз це відчувається по-особливому огидно: люди кров проливають за свою землю, а ці, внутрішні підори, продовжують на цій землі красти.

А це інший вид злісті, що накопичується. З одного боку, – на рашистів, які бомблять мирні міста, з іншого… У мене теж очі на лоба лізуть, коли читаю про Дніпропетровськ та його губернатора, про інші випадки. Має рацію, звичайно, прокурор, що корупція перерв не знає. 

Тут є така парадоксальна річ, що люди, які зараз воюють, гадають, що після закінчення війни вони повернуться і суспільство буде чистим. А насправді нічого не змінюється: ті, хто крав, продовжує красти. Військові адміністрації запровадили, але ж людей не змінили. Якщо раніше людина жила за рахунок бюджету як кровопивця, то вона й продовжує це робити. Йому байдуже, що йде війна і хтось гине. У такого один пріоритет – він сам та його збагачення. Війна завершиться і наступний етап – відновлення. І цей етап буде дуже важким, коли з'ясується, що ті крихітки, які мають бути, їх немає, бо вкрали. Одна надія - закінчити реформи правоохоронних органів.

– Як твою нинішню “роботу” переживає твоя родина?

Іноді навіть до сварок доходить, бо людина я вже не молода і в армію мене ніхто не кликав. М'яко кажучи, дружина та дочка не дуже задоволені, що я в армії. Звісно, сильно переживають. Донька, до речі, волонтерить. Збирає гроші для ЗСУ, допомагає нашому підрозділу.

- А що зараз потрібно вашому підрозділу? Може, ми прямо тут і оголосимо про необхідну допомогу?

Думаю, що не треба. Уся країна у війні. Учора дзвонила мама Андрія Жукова, мого товариша, який загинув у травні: “Олег я хочу надіслати щось пацанам”. “Ліліє Іванівна, вам самим там не вистачає”. Я ще не знаю жодної родини, хто отримав би гроші за загиблих. У принципі все є. Щось отримуємо, щось волонтеримо.

З побратимом Андрієм Жуковим, який загинув 14-ого травня під час атаки рашистів

 - Що ти думаєш як медійник про те, як в Україні висвітлюють війну?

Пам'ятаєш, як ми були на семінарі, і нам розповідали про стандарти роботи ВВС. Про об'єктивність, неупередженість. Але той же Черчілль казав: усе заради перемоги, і робота ЗМІ також. Але мені здається, що ми маємо надмірний ухил у бік пропаганди. А людям треба знати правду. 

Є речі, які входять у дисонанс із тим, що говорять у телемарафоні, наприклад. Коли пацани повертаються з позицій або викладають відео, - виглядає багато по-іншому. Є багато речей, які ми замовчуємо. Це і про те, коли позиції залишають. Я мав випадок, коли нам дали на посилення тероборону. У них втрати почалися, вони серед ночі знялися та пішли. Ми залишилися буквально вдвох, це під Святогірськом було. Якби рашики цю ситуацію вкурили, вони швидко нашу позицію зайняли б. Реальної правди у ЗМІ має бути більше.

Несподівано було побачити на одному з фото кулемет “Максим”. Стрілецької зброї, каже Олег, у тому числі кулеметів ("Пакемони","Дашки") у нас достатньо. А цей пацани тягають як раритет, хоч він працює. Нам гостро не вистачає техніки (БТРів) для пересування. Ну і звичайно до цих пір бракує вогневої підтримки, тобто ствольної арти та мінометів

- Як ти до закону про посилення покарань для військовослужбовців ставишся?

Якщо посилювати покарання, треба і мотивацію посилювати. Мотивація може бути різною, зокрема і більш злагоджена зміна людей на позиціях. Коли ти два тижні в окопі, і тобі нема чим накритися, і в тебе вода і сніг зверху, вода і сніг знизу, не можеш висушитися, - це реально вище за людські сили. Плюс артобстріли та періодичні сутички. Вже не страшно, навіть якщо тебе вб'ють. Справа у кращій логістиці, організації. І це, скоріше, вже справа командирів. Солдат починає кричати “допоможіть” в останню чергу, коли терпіти немає сил. Потрібна частіша заміна на бойових позиціях. Усі питання з дисципліною можна вирішити найкращою організацією, налагодженням побуту та мотивацією.

- А не великими термінами ув'язнення?

Так, звісно. Буде менше людей, які самовільно залишили частини. Їх можна і зараз посадити, проте, коли їх повертають у частини, вони знову йдуть воювати, а потім знову можуть піти в сзч (самовільне залишення частини).

Але, будь там як, все ж таки основна відмінність нашої армії від "другої" армії - це якраз наявність віри і вмотивованості наших солдат. І саме тому ми і переможемо! І інакше не буде.

Цю публікацію було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу в партнерстві з DW Akademie. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю Краматорськ Пост та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

коментарі