Цікаво :: Люди К. :: 12 серпня 2023 11:30 , Олена Круглова
olena-kruglova-povernnya-z-polshchi (1)

“Мамо, ми не купуємо праску, ми купуємо валізу і їдемо в Україну”

Історія мого повернення з-за кордону

Через велику війну серед особливих подій мого життя з’явилися дві нові пам’ятні дати - 14 березня 2022 й 2 липня 2023. Перша дата, коли я разом з мамою і сином поїхала з дому до Польщі. Друга - коли ми повернулися.

Вже понад місяць ми вдома. Щоправда, не в Краматорську, а в Одесі.

Але після півтора року відсутності вся Україна, а не тільки її маленька частинка, сприймається тепер як дім. І всі міста в ній - як рідні.

І ці неповні півтора року в Польщі сприймаються тепер інакше, ніби я там прожила вагому частину життя.

Польща, як на мене, комфортна і класна країна, з класними і доброзичливими людьми.

Звісно, є там деякі незвичності, можливо, незручності. Але якщо на них не загострювати уваги та прийняти їх за правила тамтешнього життєвого укладу, то цілком впевнено можу назвати її однією з найлегших щодо адаптації для нас, українців, країн.

То чому ж я повернулася?

Про все це по порядку.

Наляканість та “кубічна” відповідальність: чому взагалі рвонули до Польщі

На самому початку великої війни, думаю, багато, хто пам’ятає, у Краматорську було відносно спокійно. Тоді діставалося Києву, Бучі, Ірпеню, Маріуполю, Волновасі, Харкову, Ізюму та іншим містам.

test

Лякали як новини з тих міст, так і ця тиша у нас. І в цій тиші я бачила загрозу, що нас, як і 2014, просто залишать “на закуску”. Я боялася, що час “закуски” може настати у будь-яку мить і буде запізно, ми не встигнемо виїхати.

А з огляду на те, що всі події 2014 року я пережила в Краматорську і мала вже певне загартування, моя наляканість подіями 2022 лякала мене ще більше.

Вже тоді я мала чітке розуміння, що тепер це все надовго, а не на декілька місяців, як у 2014. І тим більше не на два-три тижні, як дехто з телевізора запевняв. Це по-перше.

По-друге, у 2014 році в мене не було дитини. А у 2022 вже була. А це інший рівень відповідальності. Я не могла дозволити, щоб щось трапилось з дитиною. Так само я не могла дозволити, щоб щось трапилось зі мною, бо я потрібна своїй дитині. Принаймні ще років 10-15 точно. Тож в мене виходила така собі відповідальність в кубі: за себе, за сина і ще за маму.

Тому, коли мені зателефонував мій приятель, з яким я не спілкувалася, мабуть, років сто, і запропонував поїхати до Польщі, де б нас зустріли та на перших порах підтримали його друзі, я погодилася.

І в цьому його дзвінку, в тому, що він взагалі згадав про мене через тривалий час перерви у спілкуванні, було для мене щось містичне (бо налякана психіка у всьому бачить знаки). Напередодні його дзвінка я кілька днів дуже себе картала за те, що не знаю, що робити, куди вивезти мати й сина. В Україні тоді всюди було небезпечно.

Тому його дзвінок став для мене якоюсь відповіддю зверху на всі мої потужні, так би мовити, запити до Всесвіту. Вже за декілька днів я йому перетелефонувала і сказала, що ми готові їхати.

І поїхали. Залишивши дім з квітами на підвіконнях, найулюбленішу роботу, купу іграшок і фотокарток з “доцифрової” ери.

Хожув і професійна перекваліфікація

І ще за декілька днів я вже працювала в польському місті Хожув на поліграфічному підприємстві як комплектувальниця. Іншої роботи на той момент мені не могли запропонувати: в мене не було ані знання мови, ані якогось досвіду роботи за кордоном.

test

Нам дуже круто тоді допомогла місцева родина друзів мого приятеля: і з безплатним житлом, і з дитсадочком, і з одягом, і з їжею, і з оформленням всіх документів. Вдячна їм до неба.

Подробиці про сам переїзд, перші тижні життя там і мої перші враження від Польщі описані в нашому іншому матеріалі. Не буду повторюватись.

Скажу загалом, що саме по собі життя там одразу відчувається дещо якіснішим: все більш організоване і продумане, більш впорядковане і доглянуте. І головне, цілком зрозуміле для нас. Польща дуже легко сприймається.

test

Але мої приємні враження від країни дуже затьмарювалися новою роботою, яку мені довелося опановувати.

Це була низькокваліфікована фізична робота, якої в Польщі повно. Така собі звичайна робота для гастарбайтерів. Але проблема полягала в тому, що я не ніколи не була гастарбайтером і життя мене заздалегідь не готувало до такої професійної перекваліфікації.
test

Сказати, що нова робота була для мене незвичною, то сильно викривити факт.

Насправді було дуже важко. І фізично, і морально. Адже крім 12-годинного (а з дорогою до роботи й у зворотному напрямку - фактично 15-годинного) фізичного навантаження, були й моменти емоційної напруги. На виробництві панувала своя “кулуарна атмосфера”. І ці внутрішні інтриги в колективі зовсім не додавали бажання йти туди з радістю чи хоча б з легкістю.

Крім того, мої мануальні навички комплектувальниці були далекими від професійних. Тому виробничі показники завжди були занизькими, як би я не намагалась сумлінно працювати і осягати мистецтво швидкого комплектування.

Поясню, що стабільно низькі показники - то велика ймовірність звільнення. Бо на таких підприємствах досить жорсткі вимоги до лінійного персоналу. І маленькі люди дуже швидко замінюються іншими, як розхідні дрібні деталі в якомусь великому механізмі.

І одного разу мене майже звільнили. Щоправда, потім дали другий шанс. І то подвійне почуття я, мабуть, ніколи не забуду. З одного боку, полегшення, що в тебе не заберуть єдине джерело доходу і буде, за що жити і утримувати родину, а з іншого - відчуття повної неспроможності позбавитися залежності від такої роботи.

Після другого шансу загроза бути звільненою все одно нікуди не поділася. І це посилювало відчуття нестабільності.

Я намагалася бадьоро триматися і ставити собі якісь дрібні мотиваційні цілі.

test

“От зараз купимо постільну білизну, рушники, подушки й ковдри. За два місяці накоплю грошей і зможемо самостійно орендувати житло. Купимо трохи необхідного посуду, і сушку для білизни. А праску - ще через місяць. Все буде норм,” - заспокоювала я себе.

Зарплата в мене була, як мені казали, “непогана для дівчинки”. Але значна частина її уходила на оренду житла та інші регулярні витрати: комуналка, зв’язок, проїзд та дитячий садок. Решту доводилося розтягувати з відчуттям повного занурення в безгрошів’я 90-х. Які там іграшки, походи в Мак чи додаткові заняття для сина?! То вже було не по кишені.

Не повноцінне життя, а існування біомашини

Тож, пробувала шукати якийсь вихід. Мені відчайдушно не хотілося думати, що його немає.

Пробувала писати матеріали для нашої редакції. Наївно сподівалася, що якимось дивом мені вдасться поєднати це з основною діяльністю.

Не вдалося. Написання одного матеріалу тривало тижнями. З таким пекельним графіком і навантаженням по буднях, мені здавалося, що я не жила, а існувала, наче біомашина: попрацювала-поїла-поспала. І так по колу.

test

Тільки на вихідних ненадовго виникало відчуття нормального життя. І його стабільно не хотілося витрачати на написання статей. Хотілося нарешті нагулятися з сином, побути з мамою, поспілкуватися телефоном з родичами і друзями. Бо на ці всі, такі звичні і від того непомітні, приємності просто не вистачало часу в робочі дні.

Потім я придумала собі, що якщо поєднати роботу у двох українських медіа і кинути цю, польську, то можливо, зможу вийти хоча б на такий самий дохід. І почала надсилати резюме до різних редакцій. Щоправда, не особливо сподівалася, що щось з цього вийде. Адже досвіду поєднання двох повноцінних робіт в мене немає і досі. І за певний період я б все одно видохлась вже через інтелектуальне навантаження. Але спробувати була готова.

Дала собі термін змінити ситуацію до осені. А якщо не вийде, то повернутися в Україну. Нас на той момент вже кликали до себе (мабуть, настільки я мала поганий вигляд на відеозв’язку) мій брат, який евакуювався на Сумщину, і двоюрідна сестра мами з Києва. Ще в мого друга в Одесі стояла порожня квартира. Він теж запропонував повернутися.

Зі сподіванням на найкраще почала готуватися до найгіршого.

test

Треба було змінювати плани витрат і покупок. Адже за три місяці перебування в Польщі наше майно збільшилося з однієї середньої валізки і двох рюкзачків до 9 великих вузлів. І це все мені не хотілося втрачати - в Україні воно теж могло знадобитися.

“Мамо, я так задовбалася! Все! В липні ми не купуємо праску. Купуємо ще одну валізу. Накопичуємо гроші на квитки та пересилку речей. І в вересні, якщо що, повертаємося в Україну!” - оголосила я своє рішення.

Мама зраділа і підтримала. Вона теж втомилася переживати цю нестабільність.

Варшава без столичного вау-ефекту і чому це круто

Але повернутися в Україну тоді нам не судилося. Судилося переїхати до Варшави.

Трапився ще один “містичний” збіг обставин. Родина моїх приятелів через війну теж опинилися в Польщі, у Варшаві. Вони та запропонували мені працювати в їх бізнесі: займатися більш приємною роботою і заробляти майже у два рази більше. Їх пропозицію тоді я теж сприйняла як відповідь Всесвіту і з ентузіазмом погодилася переїхати до польської столиці.

test

Варшава мені сподобалась. І, на диво, тим, що вона за рівнем життя не відрізняється від провінції, з якої ми приїхали. Загалом, в мене склалося враження, що за рівнем життя Польща вся однаково розвинена. Немає тут такого звичного для нас вау-ефекту від столиці. Бо так само пристойно живуть люди й в провінції. І це, на мою думку, дуже крутий показник якості життя.

Звісно, певними столичними рисами Варшава відрізняється. Житло в ній коштує дорожче, ніж, наприклад, в тому ж Кракові. І зарплати теж трохи вищі, але не настільки, що притягувати сюда громадян з усієї країни.

Варшава мені відкрила очі й ще на дещо. Я побачила, що українці працюють в Польщі не тільки як гастарбайтери на фабриках-заводах. А взагалі всюди: в кол-центрах, в таксі, в магазинах, кафе, в садочках і школах, в бухгалтерських і юридичних фірмах, медичних закладах. Про послуги краси взагалі мовчу: дуже багато перукарів/-ок і майстрів/-инь манікюру. І дуже багато “вітчизняного” бізнесу. Тож, ще раз впевнилась, що Польща - достатньо легка країна щодо пристосовування.

Ностальгія і брак Чорного моря

В Варшаві життя моє нарешті налагодилося. І в матеріальному плані стало чимось нагадувати нормальні часи до великої війни вдома.

В моральному - десь на “трієчку”.

Загострилося, припускаю, знайоме багатьом вимушеним переселенцям, відчуття отої нестерпної віддаленості від дому. Якоїсь ізольованості та відірваності. На фоні того, що начебто все у тебе добре. Мабуть, це називається ностальгію. А може синдромом біженця

І найцікавіше, що мені тоді впало на очі, що майже всі українці-переселенці, яких я зустрічала, відчувають те саме. Не ниють, не жаліються, дуже добре тримаються, якось крутяться, посміхаються, але нестерпно хочуть додому.

Також не можу сказати, що все було просто й на новій роботі.

test

В мене були два основних напрями діяльності. Іноді не вистачало часу, іноді компетенції, іноді впевненості та самостійності в прийнятті робочих рішень. Були й непорозуміння з керівниками.

З одного з цих напрямів мені довелося піти вже наприкінці осені. А інший був дещо нестабільним, тому що залежав від впливу зовнішніх факторів. Цей напрямок в нас пропрацював десь до початку весни 2023 і перестав приносити прибуток.

Ми спробували деякі інші ідеї, але розвинути їх хоча б до того рівня, щоб вони могли покривати витрати на моє перебування в Польщі, так і не змогли.

Крім того, мене почало турбувати, що ані мама, ані син, ані я сама так і не пристосувалися до країни за півтора року. Я - до польського ринку праці. Син - до системи освіти. Мама - взагалі до життя там. Їй, мабуть, було найважче за всіх нас.

А в Україні на нас все ще чекала мамина сестра в Києві та порожня квартира друга в Одесі. І ще на мене чекала моя рідна редакція, за якою я дуже скучила.

Тож, вибір був очевидним: або наново пробувати адаптуватися в Польщі (на що внутрішніх ресурсів вже не було), або повертатися в Україну (де небезпечно, але будуть закрити два важливих питання - житла і роботи).

Вирішили їхати до Одеси, щоб не утискати київських родичів. І ще тому, що я її сильно люблю. І мені дуже бракувало в Варшаві Чорного моря:)

Одеса і перші враження від батьківщини

Поверталися ми втрьох з радістю. Не передати словами, якою потужною. Наче Україна вже перемогла (най так і буде!).

Звісно, було перед тим 2,5 тижні підготування. Бо майно з 9 великих вузлів за цей час збільшилося до 20 поштових коробок. Замість однієї валізки вже було три. І ще були ті самі два невеличких рюкзачки.

test

Забрали все, навіть новорічну ялинку. Коробки відправили перевіреним приватним перевізником.

Самі поїхали прямим автобусом. Виїхали з Варшави о 9.00 ранку. Кордон пройшли за три години. І десь по обіді вже були в Україні. В Одесу прибули за розкладом - о 10.00 ранку наступного дня. Поїздка пройшла чудово.

test

test

Здається, я ніколи в житті з таким задоволенням не розмовляла всю дорогу з вокзалу до дому з таксистом, як того дня. Бо він український, домашній.

І загалом, це неперевершене відчуття дому, мабуть, затьмарило і перекрило всі інфраструктурні недоліки, які неможливо не помітити після повернення з більш упорядкованого середовища. Скажу так, тут, вдома більше занедбаних тротуарів, під'їздів і фасадів будинків, міського транспорту, дитячих майданчиків. Там, за кордоном, здебільшого все це давно вилизано.

Але в нас все не настільки погано, щоб я знепритомніла від побаченого. Трохи шокували ціни. Здавалося, все дуже дорогим, за рівнем майже, як в Польщі. Але десь за два тижні я до цін адаптувалася і перестала перераховувати все на злоті.

test

Крім того, на нас тут просто посипалися “ВПОшні плюшки”.

В ЦНАПі нам швидко надали статус ВПО, призначили виплати і ми їх встигли отримати. І ще дали купу адрес, де ми можемо отримати гуманітарну, психологічну, юридичну і навіть грошову допомогу.

За кілька хвилин в телефонному режимі департамент освіти підшукав сину місце в дитячому садку неподалік нашого нового дому. Ще й оформили безплатне харчування. До речі, в садку є облаштоване укриття. І дітей туди відводять під час повітряної тривоги.

За 1,5 тижня ми пройшли з ним медкомісію, реєструючись на прийом без додаткових відвідувань поліклініки, без черг в реєстратурі, взагалі без проблем - просто користуючись додатком в смартфоні.

Навіть в приватній стоматології нам дали суттєву знижку на лікування зуба дитині, випадково дізнавшись, що ми з Краматорська.

І мене все це приємно вразило.

А наскільки був задоволений син! Він нарешті за тривалий час міг не паритися через мовний бар'єр. У Варшаві дорогою до майданчику він кожного разу загадував собі: "От би зустріти там когось українського і поговорити!" Не завжди там це вдавалося. А вдома на майданчику у перший же день він перезнайомився з усіма дітьми і щасливий гоняв з ними без оцих всіх комунікативних перешкод. І це окремий вид задоволення - бачити свою дитину щасливою в оточенні однолітків.

І ось за ці всі класні моменти, мабуть, можна потерпіти таку незручну для мене готівкову оплату проїзду в місцевих автобусах (чудово, що хоч в трамваях і тролейбусах можна сплачувати безготівково через QR-код), безпритульних тварин (хоча їх тут підгодовують майже всі мешканці), поганий настрій деяких одеситів і ще кілька дрібниць.

Перші почуті вибухи - “Держимся, котики!”

Окремо, думаю, варто поділитися враженнями про звуки війни.

Чесно кажучи, саме ця обставина мене найбільш хвилювала: як я та моя родина будемо сприймати сигнали повітряної тривоги та звуки вибухів. Тобто наскільки це вплине на якість життя. Не кажучи вже про психіку і нервову систему.

test

Але і тут на нас чекав приємний сюрприз. До 17 липня ми прожили дуже спокійно. А першу по приїзду сирену почули тільки на третій день. До того я навіть почала підозрювати, що в нашому районі просто немає приладу сповіщення і встановила наново на телефон додаток Тривога.

І от на третій день виявилося, що прилади сповіщення в нашому районі таки є. І навіть неподалік будинку. І навіть з мовленнєвим супроводом, щоб було зрозуміло, коли лунає початок, а коли відбій.

Місцеві на тривогу взагалі ніяк не реагували. І ми вирішили, що будемо орієнтуватися на їх поведінку і поводитися так само.

По справжньому страшно стало в ніч на 18 липня. Тоді ми почули вибухи вперше по приїзду. Вирішили пересидіти в ванній. Руки та ноги в мене все ж таки затряслися. Виду, звісно, я не подавала, щоб не лякати дитину. Мама теж трималася спокійно. То син так і заснув в мене на руках. Десь за пару годин дали відбій і ми пішли по ліжках. Щоправда, мені якось не дуже спалося після тієї атаки.

День минув тихо. Наступної ночі все повторилося. Тільки звуки були потужнішими та навіть з вібрацією вікон. Теж пересиджували в ванній.

В ту ніч з переляку я нарешті зібрала тривожну валізку. До того ніяк не могла. Адже якщо слідувати інтернетним інструкціям, в мене мала вийти не тривожна валізка, а тривожний вагончик всього необхідного. А от вночі під обстрілом якось швидко зорієнтувалася, що насправді необхідно взяти: гроші, документи, щось для первинної допомоги в аптечку і речі, щоб одягнутися на вулиці (бо вночі ми зазвичай напівголі). В рюкзак ще вдалося впихнути взуття на випадок, якщо доведеться вибігати босими. Ото і все. Інше необхідне, якщо що, можна купити за гроші.

Знайшла собі моніторинговий тг-канал, де трохи раніше за офіційні повідомляють про тривогу. А головне пишуть, що, в якому напрямку і звідки летить.

З третьої ночі, ми вже мов досвідчені експерти, облаштовували собі ванну стільцями та матрацом, щоб син міг на ньому спати. А ми з мамою могли сидіти, пити чай і слідкувати, що пишуть в тому тг-каналі.

Насправді моя окрема подяка - тій чудовій людині - адміністратору того каналу за його постійний супровід під час прильотів.

Всі ці його повідомлення-інструкції: “Одесса, котики, пуски в вашу сторону. Бегом в укрытия! Будет громко! Работу ПВО не снимать!”, “Одесские котики, пока выдыхаем. Из укрытий не выходить!”, “Одесса, снова пуски в вашу сторону. Еще и еще!”, “Одесса, как вы? Держимся, котики!” - допомагали тоді перечекати обстріли. А іноді й не поїхати дахом.

Ще виручав одеський гумор коментаторів. Після відбою чат з коментарями “не засинав” декілька годин. Там було стільки влучних жартів, що я починала дико сміятись вголос, тільки-но вийшовши з нашого імпровізованого квартирного укриття.

Тривало так близько тижня, як за розкладом: вдень тихо, вночі гучно. Прильоти були досить далеко від нашого місця проживання.

Наразі вже знову спокійно - сирена лунає щоденно, але, на щастя, без “пусків в нашу сторону”. “Котики” витримали.

І якщо запитати мене, чи шкодую я, що повернулася в Україну, щиро можу сказати, ні. Бо вдома все одно краще.

Чи шкодую я, що взагалі виїжджала? Теж ні. Це був досвід. І я сильно вдячна всім близьким, друзям і рідним, хто мені там допомагав і підтримував.

Інші статті на цю тему

Kramatorsk
shelterbox2

Люди можуть оформити виплати, отримати гуманітарну і психологічну допомогу, але влада радить все ж виїжджати за межі області

kseniya-kovalova (1)

Чим тримається, чим надихається та про що розмірковує краматорка, яка через велику війну вже два роки живе у чужій країні

коментарі