Важливо :: Власна думка :: 24 лютого 2023 13:45 , Краматорск Пост
ayearofwarcover

Мій рік війни: редакція Краматорськ Пост розповідає, чому нас навчив цей рік

Добре, якщо ці уроки стануть ще комусь у нагоді

Наша країна прожила непростий рік. Разом з нею і кожен з нас. Випробування зазвичай збагачують досвід, бажаємо ми того чи ні, а життя, як завжди, залишається кращим учителем.

Редакція Краматорськ Пост розповідає, чому цей рік навчив нас. Можливо, комусь наші висновки з уроків цього лютого року будуть корисними. 

Дмитро Лук’яненко, головний редактор

test

Воєнний рік додав до мого життєвого досвіду  таку кількість уроків і настанов, яку, мабуть, я не отримував за все попереднє життя. І не тому, що це були якісь особливі одкровення, ні, це досить банальні і відомі речі, просто засвоювались вони краще. Війна більш жорстокий вчитель, ніж мир, і замість «двійки» за незасвоєний урок вона може просто щось назавжди забрати у «поганого учня». Навіть життя. 

З іншого боку весь попередній досвід, а особливо досвід останнього року перед війною, допоміг мені сприйняти те, що трапилось 24 лютого, морально підготовленим, без шоку, без паніки, хоча й без особливого розуміння, як треба діяти далі. 
Життя насипало мені таких «сюрпризів» весь останній передвоєнний рік, що я вже реально був готовий до будь-чого, в тому числі і до найгіршого. Добре, що довгі роки медитації та інших корисних практик зберегли хоча б мою психоемоційну стійкість. 

Коли пролунали перші звуки сирен і вибухи, окрім купи інших невідкладних питань, постала задача зберегти наше медіа. 

З «Краматорськ пост» було непросто. По-перше, миттєво рухнули фінансові фундаменти під планами на майбутнє та добряче захитались вони під тодішнім сьогоденням. 

По-друге, колеги на хвилі емоційного і патріотичного сплеску ладні були розбігтися. Причому, зовсім не в евакуацію, а навпаки –  хто на армійську передову, хто на передову волонтерську. 

На щастя, всім стало розуму й сил з часом зорієнтуватись і зайнятись тими справами, в яких від них буде найбільша користь. Їх вистачило і на волонтерку, і на роботу, і на допомогу близьким. Якою ціною та ресурсом їм це дається – краще не питати. 

І на щастя ми втримали «Post». Завдяки всім нам, завдяки партнерами, близьким і не дуже знайомим, нашій та закордонній медійній спільноті.  Бо це наш фронт і ми переконані: якщо в країні, що бореться за своє життя і незалежність зникатимуть вільні, професійні та правдиві медіа, навіть такі невеличкі, як наше, – це будуть маленькі, але міцні цвяхи в труну її демократичного та й будь-якого пристойного майбутнього.  

Рік минув швидко, як блискавка, але, якщо його почати розбирати по днях, він виявиться безкінечним, – настільки щільно він нашпигований подіями. Отже особисто для себе, я виніс з нього кілька висновків і спостережень. Деякі банальні і прості, а деякі можуть комусь здатись дикими і  хибними. Але це моє особисте, я не шукаю ні від кого згоди з ними, та добре , якщо це комусь стане в нагоді.

1. У важливих справах не існує «завтра». Є «негайно» і «ніколи». В іншому випадку – справа була не така вже й важлива.

2. «Завтра» взагалі примарна річ. Воно може бути, а може й не бути. Природньо – хотіти, щоб воно було, але його точно не буде, якщо сьогодні ти нічого не робиш. Бо завтра – це наслідки того, чим ти займався сьогодні. Наслідками «нічого» також є «нічого».  Особливо це слід розуміти тим, хто 24 лютого «поставив життя на паузу"» вже рік чекає, що колись все повернеться, як було, і досі не зрозумів, що цим поставив на своєму майбутньому жирний хрест. 

3. Віра, мабуть, корисна річ, але до певної міри, і обходитись з нею треба максимально розумно. Знання – набагато корисніше і практичніше. Знання – це те, спираючись на що ти можеш робити висновки зі зробленого і прогнозувати результати якихось дій.  Сліпа віра веде «нєокрєпшиє уми» до перекладання відповідальності на міфічні «вищі сили» та до жорстокого розчарування, якщо щось пішло не так. Я переконаний: якщо ми будемо робити висновки, приймати рішення і діяти користуючись словами «знаю»  і «не знаю» частіше, ніж словами «вірю» і «не вірю», ми будемо в рази результативнішими.

4. Люди занадто багато марно витрачають енергію на ненависть і інші негативні емоції. Тобто, ненависть – це природньо і навіть часто корисно, якщо вона трансформується в корисну дію, а не просто в слова. Мова йде про різного штибу блогерів та інших не обтяжених інтелектом дописувачів. Це абсолютно безглуздо, бо єдиний, кого може вбити твоя емоція ненависті – це ти сам. Ворогу вона абсолютно до фєні. Чому не трансформувати цю енергію в дію? Наприклад, заробити більше грошей, чи на чомусь зекономити і задонатити свою копієчку на дрон. Граната з коптера в нору з орками точно принесе більше користі батьківщині, ніж мегатонна бомба твого словєсного гівна в фейсбуці. Але вам видніше, як витрачати свій ресурс.

5. Зараз точно підходящий час для того, щоби зробити щось корисне і важливе і для себе також. Я не знаю як це працює, але я сам і купа моїх знайомих і на фронті і в тилу саме зараз здійснили щось таке, про що давно мріяли та безкінечно відкладали на потім. Може тому що … див. п 1 або 2.

Слава Україні!

Олексій Ладика, журналіст

test

На початку березня 2022 року я їхав у таксі (у ті часи тролейбуси не виїжджали з депо під час повітряної тривоги, а тривога тоді лунала майже без зупину), і ми розговорилися з водієм. Говорили про городи, що у квітні можна було б вже садити картоплю, але чи варто це робити під час війни, і тут же ми обидва дійшли до думки, що квітень – це так далеко, до нього ще треба дожити. 

У липні мені знову потрапив цей таксист, і він вже розповідав, як зміг добути ящик горілки (коли продаж алкоголю заборонено). Я дивувався його винахідливості і подумки думав: «Все ж таки дожили навіть довше, ніж до квітня».
Перше, чому я навчився за цей рік великої війни, що кожен день може бути останнім. Ти не знаєш, де ти будеш завтра – вдома чи в окопі. Ти не знаєш, чи не прилетить чергова російська ракета в твою квартиру. 

Ввечері 1 лютого студент Дмитро Мєшков слухав музику у навушниках у себе вдома у квартирі на третьому поверсі, коли в його будинок по Марата, 13 прилетів російський «Іскандер» і хлопець опинився під завалами, а його будинку просто не стало. Щоб мати змогу дихати, він змушений був проковтнути щебінь, який набився йому до рота під час падіння будинку. Зрештою Дмитра вдалося врятувати, але він сильно постраждав і ще довго буде лікуватися. Чи міг він подумати, коли вдягав навушники, який жах з ним станеться через кілька хвилин?

Тому так, кожен день зараз може бути останнім. Щось планувати далі, ніж на сьогодні – марно. З цією думкою я живу цілий рік і відповідним чином дію: не відкладаю на завтра те, що можна зробити сьогодні; не роблю те, без чого можна обійтись; не спілкуюсь з тими людьми, з якими мені неприємно; не накопичую гроші і якщо хочеться щось купити просто зараз – купляю (якщо вистачає). Намагаюсь вичавити щось хороше з кожного дня.

Вранці 24 лютого, коли ракети вдарили по аеродрому у Краматорську, ми з дружиною вскочили з ліжка і побігли ховатися у ванну (рефлекси з 2014 року). Задовго до цього я розумів, що буде велика війна, і начебто був готовий до цього (заздалегідь зняв усю готівку, приготував документи і необхідні речі), але коли все сталося, я заціпенів. Я сидів у ванній, мене трясло і я не міг поворушитися. Це звучить не героїчно, але хочу бути чесним: сталося так, як сталося.

У такому стані заціпеніння, читаючи новини в телеграмі, я просидів десь годину чи більше. А дружина тим часом збирала все необхідне, щоб ми могли відвезти доньку до батьків у село, а коли все зібрала, вона сказала: «Ходімо».

І це другий урок, який я засвоїв за рік великої війни: має бути людина, яка дасть тобі копняка, змусить вийти зі стану заціпеніння, підтримає тебе і мотивує щось робити. Так само і ти маєш бути такою людиною для когось. Без взаємної підтримки і мотивації пережити війну буде важко.

Валерія Пімкіна, продюсер спецпроєктів

test

Тричі починала писати минулорічні спогади. 

Я не можу знайти слів.

Їх не придумали.

Я не можу підібрати нічого, щоб виразило весь біль і страх, я фізично відчуваю його шкірою.

Ненависть за те, що мої діти боялися.

За те, що вони змушені були терпіти.

За те, що мій чоловік пішов з дому 24 лютого і не бачить, як швидко ростуть діти.

За втрати.

За свою телефонну книгу, яка нагадує чортів меморіал.

За сльози та піт, за кров, за чорні мішки, що ми купуємо, за скривавлені ноші, за дзвінки без відповідей і за ті прощальні смс, що іноді приходять.

Я нічого не відчуваю окрім палючої ненависті за те, що ворог лишив мене мого звичного життя.

Я знайшла нових людей, які надихають мене.

Я навчилась прощати та слухати.

Навчилась кохати ще більше, хоча думала, що більше не буває.

Навчилась відпускати і дивитися на нього крізь скло вагона.

Навчилась чекати.

А ще таскати коробки, вантажити пікапи, розрізняти класи плит та касок, знати чим Мавік відрізняється від Аутела.

І плакати, щоб не бачили діти.

А ось приборкувати свою лють та ненависть ще ні, не змогла.

І ще мені дуже страшно, що 23 лютого 2024 року мені знов доведеться писати спогади про Війну.

Людмила Сахно, менеджер проєктів

test

За рік війни я стикалася з багатьма викликами, – один з найстрашніших був починати життя з нуля. Але як тільки ти приймаєш усі умови та береш відповідальність за свої дії, виявляється, це не страшно, а навіть цікаво. Ми можемо вибрати, як будувати своє майбутнє, незалежно від того, що відбувалося в минулому. Потрібно лише зосередитися на тому, щоб рухатися вперед і не чіплятися за те, що неможливо повернути. 

Отже, найбільшим викликом для мене було прийняття того, що життя може бути несправедливим і непередбачуваним, але в той же час навчило мене цінувати кожну хвилину свого життя і працювати задля перемоги за будь-яких умов.

Окремо хочу подякувати кожній людині, що була поруч зі мною та допомагала і словом і ділом. Ми неймовірна нація, що вміє консолідуватися та підтримувати один одного у важкі часи!

Для обкладинки матеріалу використано малюнок Олесі Гребенюк

Інші статті на цю тему

transport

Особисті думки та спостереження про автобуси та тролейбуси нашого міста

depresiya

Журналістка Kramatorsk Post і волонтерка Валерія Пімкіна має діагностовану депресію, але знає, як з нею справлятися і комусь її досвід стане у нагоді