«Не питайте солдат, чого вони туди пішли»: лікарка з Краматорська надає психологічну підтримку нашим військовим у Литві

«Український психіатр-психотерапевт: «Наша психіка нагадує гумовий м'яч — під напругою то стискається, то розширюється»» – під такою назвою на литовському сайті Bernardinai вийшло інтерв’ю з Краматорська Олесєю Морозовою, яка зараз живе та працює у Литві.

Пропонуємо читачам Краматорськ Пост переклад цієї статті з невеликими скороченнями. Деякі деталі, які за її словами не зовсім точно передані у тексті, Олеся уточнила спеціально для нашого видання.

Олеся Морозова приїхала до Вільнюса з України у травні. З 2018 року по квітень 2022 року вона працювала в приймальному та змішаному відділеннях психіатричної лікарні прифронтового Краматорська Донецької області. Олеся поїхала з Краматорська після обстрілу російськими терористами залізничного вокзалу міста, а згодом працювала лікарем на Кіровоградщині.

«До Вільнюса я потрапила, можна сказати, випадково: у січні цього року побачила у Facebook оголошення про те, що Вільнюський психотравматологічний центр шукає лікаря-психіатра-психотерапевта, який міг би працювати з біженцями з України та Білорусі. Мої колеги з Маріуполя працюють у цьому центрі з вересня минулого року, я знала їх ще до приїзду в Литву. За посередництва організації «Human Rights in Mental Health» (Права людини в психічному здоров’ї) нас дуже гостинно прийняли директор лікарні Мартинас Марцінкявічюс та адміністрація. Працюю тут уже п’ять місяців», – розповідає Олеся.

У травні вона уклала договір із Друскінінкайським військово-реабілітаційним центром на консультування українських військових, які лікуються в цьому центрі. З 2014-2015 років цей центр приймає українських військових, які потребують реабілітації після поранень. Центр приймає по шість бійців, які проводять тут три тижні. Бійці в центрі отримують лише фізичну реабілітацію, тому було вирішено запросити українського фахівця, який міг би надати їм психологічну допомогу.

Ми з Олесєю говоримо про психологічний вплив війни на людей і про те, як їм допомогти.

- Як українські військові оцінюють психологічну підтримку? Які їхні найбільші страхи? Я чув історію про солдата, який після звільнення з російського полону відмовився приймати ліки, але потім страждав від сильної тривоги та депресії.

Ми не можемо надати серйозної психотерапевтичної допомоги, ми обмежуємося мінімальним опитуванням про проблеми та консультацією. Це більше схоже на співбесіду, тому що солдати по-різному оцінюють запропоновану психологічну допомогу.

Також я призначаю ліки, якщо бачу, що це необхідно. А згодом ми спілкуємося онлайн.

Після реабілітації вони повертаються в Україну, отримавши від мене офіційну довідку про консультацію та призначені ліки. Також я їм нагадую, куди звертатися за соціальною та юридичною допомогою. У нас досі немає централізованої програми реабілітації солдатів, хоча війна триває майже десять років. Такі програми наразі активно впроваджуються в окремих областях: Львівській, Київській, Вінницькій.

Створюються також ветеранські організації для надання допомоги товаришам. Долі бійців складаються дуже по-різному: хтось повернеться на фронт, хтось залишить службу, хтось стане інструктором, хтось працюватиме в тилу.

Ставлення солдатів до психотерапевтичної допомоги визначається особистими обставинами: сім'єю, освітою, військовим досвідом; також важливо, чи мали вони взагалі військовий досвід до повномасштабної війни. Усі пережили травматичні події, але не у всіх буде ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).

Багато з них мало знають про важливість психологічної допомоги, тому мені доводиться пояснювати їм, навіщо вона потрібна. Вік бійців теж різний – від 19 до 52 років. Хтось взагалі не хоче спілкуватися, хтось не розуміє, чому я питаю. Однак для бійця, який лікується після поранення, дуже важливо, щоб до нього звернувся психолог, який не обмежується питаннями про сон і кошмари. Надзвичайно важливо пояснити, що хоч зараз і не хочеться, але в майбутньому, можливо, захочеться обдумати свій досвід і звернутися до фахівців. Важливо не боятися цього робити.

Солдатів глибоко зачіпляє питання «А чого ви туди йшли?», яке ніби знецінює їхні жертви та переживання. Вони також хвилюються про майбутнє - що я буду робити, коли повернуся? Кому я буду потрібний? Особливо, якщо втратив ногу чи руку... А якщо навіть після поранення... Одні повертаються на фронт, інші повертаються на півроку додому – і що тоді робити? Він навіть не може влаштуватися на роботу, а сім’ю годувати треба. Дружина може піти від нього – війна фільтрує людей.

На фронті зав'язується дружба товаришів, люди прив'язуються один до одного. Великою травмою є смерть друзів, тому часто після таких переживань вони починають уникати близьких стосунків. Мій брат уже чотири роки на війні, а йому лише 25 років – там пройшла його юність... Солдати бояться втратити кінцівки, потрапити в полон, але є й такі, що вже не уявляють свого. життя без війни - я таких зустрічала. А до цивільного життя він не адаптувався б.

Співробітники центру психотравматології Вільнюського психіатричного центру. Фото з особистого архіву Олесі Морозової

- Що ви можете сказати про посттравматичний стресовий розлад – чи всі солдати хворітимуть на нього у майбутньому? Які симптоми цього синдрому? Чи ходять люди до спеціалістів? Чи отримують вони правильну допомогу?

Не всі солдати відчують наслідки цього синдрому. Наша психіка унікальна, і не у кожного, хто пережив травматичний досвід, розвинеться цей синдром.

Зазвичай він розвивається через один-шість місяців після травматичної події (смерть близьких, стихійні лиха, військові дії, реальна загроза життю тощо). Людина може не хворіти на цей синдромом, але може відчувати деякі його симптоми: кошмари, нав'язливі думки, розлади емоційного контролю тощо.

- Дослідники виявили, що соціальна підтримка є дуже важливим фактором у лікуванні посттравматичного стресу. Важливо, щоб людина не була одна, щоб у неї була своя група і друзі, щоб могла отримати професійну допомогу. Як українське суспільство сприймає військових, які повертаються?

Підтримка сім'ї та громади надзвичайно важлива. Питаю бійців, які отримали важкі поранення, як до них ставляться оточуючі, чи поступаються вони дорогою. Звичайно, люди дуже різні, але, слава Богу, суспільство виявляє до них повагу і вдячність – а це зараз найголовніше. Звичайно, всіляка підтримка теж важлива. Зрозуміло, що у бійців (хоча не у всіх) виникають питання – навіщо я там?

Інколи запитують – хто вас туди послав? Ви дурні? І особливо боляче, коли такі запитання ставлять близькі друзі – наприклад, один пішов захищати Батьківщину, а інший залишився. Ця війна змушує людей переглянути свої цінності, відмовитися від непотрібного в житті.

З 32 військових, з якими мені довелося спілкуватися, щонайменше п’ятеро приїхали з інших країн – з Португалії, Об’єднаних Арабських Еміратів та інших країн.

Зараз ми готуємося зустрічати ветеранів, які повертаються – адже війна триває з 2014 року. Ми радимо рідним, як розмовляти з солдатами, яких питань уникати («Ви вбиваєте людей?»).

Бійців, які повертаються з фронту, варто хоча б на кілька днів відправити у відокремлене місце, де вони за допомогою психологів зможуть обміркувати пережите. Звичайно, не завжди це виходить, але повинно бути. Це як своєрідна психологічна підготовка перед поверненням додому.

Сім'ї також готуються зустріти солдатів, які повертаються. І треба пам’ятати, що військовослужбовці можуть бути схильні до алкогольної та наркотичної залежності, вони також можуть бути агресивними, схильними до насильства.

- Речниця МОЗ України Яна Українська каже, що 15 мільйонів Українцям знадобиться психологічна допомога. В результаті російського вторгнення мільйони людей були змушені покинути свої домівки, розлучилися зі своїми родичами, втратили все своє майно, зазнали насильства та бомбардувань. Експерти кажуть, що найпоширеніші психічні захворювання – тривожні розлади та посттравматичний стресовий розлад – переслідуватимуть деяких людей усе життя. В країні не вистачає психологів і психіатрів, тому людей вчать допомагати собі та іншим. Як вам допомагає міжнародна спільнота?

Більшість українців справді потребуватимуть психологічної допомоги, зросте кількість депресій і психозів, відкриються психологічні проблеми, які досі приховувалися.

У більш складних випадках допомогу надають психіатри або психологи, але також слід залучати соціальних працівників, волонтерів, кризових психологів. Людині в шоковому стані, яка стала свідком ракетного удару, можна надати першу допомогу, запропонувавши провести її в безпечне місце.

В Україні 7 жовтня минулого року МОЗ України, Всесвітня організація охорони здоров’я, Міжнародний медичний корпус та інші міжнародні організації підписали меморандум про надання міжнародної психологічної допомоги. Ініціатором цього меморандуму під назвою «Ти як?» стала перша леді України Олена Зеленська.

Ми отримуємо міжнародну підтримку: Велика Британія надає допомогу чоловікам, які уникають звернення за психологічною допомогою, ЮНІСЕФ опікується дітьми. Нам допомагають Чехія, Литва, ООН. Працюють гарячі лінії для біженців.

- Щодня ми чуємо про бомбардування, ракетні обстріли – ні вдень, ні вночі без виття сирен. Як люди це терплять? Як ця страшна війна, яка ще триває, впливає на психіку людей?

Психіка людини дуже пластична. Коли відбувається травматична подія, ми реагуємо трьома способами: боротися, втікати, завмирати. Одні швиденько пакують речі, сідають з родиною в машину і їдуть, інші плачуть, треті завмирають.

Коли почалася ця повномасштабна війна, люди думали, що вона триватиме недовго, можливо, кілька тижнів. Згодом у справу вступила стресостійкість. Наша психіка схожа на гумовий м'яч - під час стресу вона то стискається, то знову розширюється. В Україні люди звикають до сирен, з часом це стає для них буденністю.

Ми розуміємо, що не можемо нічого змінити, тому відкриваємо для себе нові цілі, життєві ритуали та рутини. Це як: «навіть з війною під сирену, я все одно продовжую пити каву зранку, бо це мене тримає і дає наснаги жити новий день». Ми переосмислюємо свій досвід, знаходимо нові цілі та смисли, продовжуємо ритуал життя та рутину, інтегруючись у нову реальність.

Найцікавіше, що мирним жителям погано почувається та не спиться, коли немає авіаударів. Звісно, я не кажу про випадки, коли ракета влучає в сусідній будинок. Люди вже розрізняють звуки ворожих авіаударів і звуки власної артилерії. Саме мовчання їх турбує, а потім вони бояться і готуються до гіршого.

Турбота про близьких, а також про домашніх тварин допомагає подолати хвилювання. Наша психіка дуже цікава: після виходу з небезпечної зони та усвідомлення того, що все вже не так погано, що базові потреби задоволені, людину переповнюють витіснені спогади, які потрібно обробити та інтегрувати у свій досвід. І це нормально.

***

"Посміхнися. Я тут заради твоєї усмішки". (З листа солдата до сестри).

Центр психотравматології при Вільнюському центрі психічного здоров’я (вул. Васарос, 5, Вільнюс) був створений у 2022 році за сприяння міжнародної організації «Права людини в психічному здоров’ї». Центр надає консультативну, психотерапевтичну та медичну допомогу біженцям з України, які постраждали від військової агресії, та біженцям з Білорусі, які зазнали політичних репресій.

У центрі спільно з колегами з Литви працюють один дитячо-підлітковий і два дорослих психіатри-психотерапевти з України, а також один психіатр-психотерапевт з Білорусі. До фахівців центру звертаються діти та дорослі з приводу дезадаптації, тривоги та депресії, спричинених вимушеним переселенням, втратою житла, насильницькою смертю близьких, розривом родинних зв’язків. Подають також особи, які пережили бойові дії, обстріли, окупацію, політичні переслідування, тортури та ув’язнення. При необхідності фахівці центру мають можливість направити на денний стаціонар, цілодобовий стаціонар та психосоціальну реабілітацію.

Підтримка надається безплатно українською, білоруською та російською мовами з дотриманням правил конфіденційності.

Центр психотравматології для біженців з України та Білорусі: тел.: +370 672 02 735,  CPT@vasaros.lt

Фото до матеріалу надано Олесею Морозовою.