reklama-v-kramatorsk-post-top
Важливо :: Життя громади :: 14 грудня 2020 13:52 , Ольга Омельянчук
oblichcha-vijni-vijskovij

Обличчя війни: як трансформується образ ветерана, і що про нього думають самі ексвійськові

Як змінилося ставлення суспільства до ветеранів АТО від початку війни і до сьогодення

Краплі дощу наздоганяють одна одну по той бік автомобільного вікна. Вмощуюся зручніше на задньому сидінні таксі і обома руками розминаю шию — після відрядження, де довелося спати у бліндажі на збитому з дощок ліжку, вона зрадницьки нагадує, що мені вже не двадцять. 

— Не сприйміть за грубість, але просто не можу промовчати! — неочікувано каже водій. 

— Так, — відповідаю, — що там?

— Від вас, — усміхається у дзеркало заднього виду, — пахне буржуйкою. З Донбасу повертаєтеся, правда ж? Я вже два роки як звільнився зі служби, але цей запах не переплутаю з жодним іншим. Він як маячок: відчуваєш і розумієш, що перед тобою, як то кажуть, своя людина. Військова?

— Та ні. Стріляю хіба що очима. І то: або осічка, або мимо. Журналістка я. 

— Насмішили! Але ви все одно своя! 

На сьомому році збройного конфлікту, якщо не рахувати армійського сленгу, «свій, своя і своє» — слова, які я чи не найбільше чула серед військових та ветеранів. Ті, хто пройшов бої, втрачав у них побратимів, хто навчився за звуком розрізняти калібр, а також знати, по нас це летить чи від нас, справді часто вішають одне на одного такі собі маячки.

Військові АТО

Вони особливо цінні у мирному житті, коли серед сотень заклопотаних і нерідко байдужих до подій на Донбасі людей знаходиш когось свого — у берцях, які видають тільки у ЗСУ, з браслетом із паракорду, що розплітається в міцну мотузку, яка може знадобитися під час евакуації пораненого, з протезами замість кінцівок чи зі слідами пороху, що після поранення, немов татуювання, в’їлися в обличчя. 

Формування образу ветерана — одна з найболючіших тем для тих, хто повернувся зі сходу, і одна з найскладніших для тих, хто допомагає армії. За словами директора фонду «Повернись живим» Тараса Чмута, образ колишнього військового, найперше, не варто узагальнювати. 

— Хай би як не було банально, — каже Чмут, — але ветерани дійсно є зрізом суспільства. І серед них є як герої, так і боягузи. Як гідні особистості, так і негідники. Єдиного образу ветерана не може бути, адже він збирається з людей, які самі по собі різні. Суспільству не варто ідеалізувати колишніх військових, як і не варто перекладати на них відповідальність, мовляв, АТОвці повернуться і наведуть порядок. 

Досліджень про формування образу ветерана в Україні наразі немає. Проте чи не кожен ексвійськовий бодай раз у житті чув образливе «ми тебе туди не відправляли» і щире до стискання у грудях «дякую». 

У продовженні спільного проєкту з ПРООН та до Дня Збройних Сил України на прикладі ветеранів та ветеранки з одного підрозділу у знімках та словах розповідаємо, чому колишнім військовим важливо відчувати, що вони недарма ризикували собою, хто насправді формує образ ветерана і чому деякі події годі стерти з пам’яті. 

Наталія Чужикова, 25 років, м. Дніпро. До подій на сході працювала вчителькою молодших класів, у 2015-му підписала контракт із ЗСУ. Два останні роки перебуває у декретній відпустці, планує звільнитися з армії найближчим часом. Не користується більшістю пільг і вважає, що формування образу ветерана має бути, зокрема, справою рук самих колишніх військових:

Наталія Чужикова під час служби в ЗСУ

«Для мене все почалося з Майдану: спочатку підтримувала початок революційних подій у рідному Дніпрі, потім їздила в Київ. Коли почалась окупація Криму, я, моя старша й молодша сестри стали волонтерками. Взагалі, нас у батьків шестеро дівчат. Старша сестра досі служить у ЗСУ — ми з нею разом підписали контракт із 93-ю бригадою. Тільки я у листопаді 2018-го пішла в декретну відпустку і ось-ось звільнюся, а вона все ще у бригаді. 

На службі я навчилася, зокрема, тактичної медицини. Цим, власне, і займалася. А в емоційному плані — здобула навичку гальмувати біль. Це коли ти свідомо не пригадуєш певних подій, щоб не переживати знову давнього болю. Так буває, коли згадую загиблих побратимів. Ось як зараз. 

Першим загинув Олег Костюк із позивним “Характерник”. Це сталося 6 серпня 2015 року під час мінометного обстрілу наших позицій поблизу Донецького аеропорту. Спершу ми з сестрою потрапили у батальйон “Карпатська Січ”, який потім увійшов до складу 93-ї бригади. То Олег якраз був із добробату. Трохи старший за нас чоловік, він щиро нами опікувався. Підказував завжди, переймався, коли щось не так. Я переживала його загибель, але найбільше по мені вдарило, коли ми втратили ротного з 93-ї.

Вова Цірик із позивним “Оса” був класним командиром, якого всі поважали. Все сталося 16 липня 2016 року у Кримському на Луганщині. Коли виконували завдання, між нашими хлопцями та ворогом зав’язався бій, троє наших отримали поранення. А ротний, як потім написали у ЗМІ, “загинув під час близького вогневого контакту”. Насправді, як нам розповідали хлопці, що його виносили, і медик, яка намагалася врятувати, Вова відстрілювався буквально до останнього. Він був важкий, без шансів вижити, але навіть під час евакуації роздавав команди — казав, звідки і кого треба забрати, як узагалі далі діяти. 

Такі втрати є не просто подіями, які годі стерти з пам’яті і які назавжди з тобою, — вони також певною мірою формують тебе як особистість. Тому зараз, звісно, важко бачити всю цю купу негативу, яка сиплеться у бік колишніх військових. Хоча особисто я переконана: будь-що потрібно починати з себе. Ветерани, найперше, самі повинні дбати про свій загальний образ і не робити нічого такого, що могло би їх дискредитувати. Хоча, з іншого боку, суспільство також має відгукуватися. Люди часто розлючені, мовляв, нам зарплату тільки зменшують, а військовим, навпаки, постійно підіймають. Та чи коректно порівнювати роботу в офісі і службу, де ти ледве не щодня можеш загинути?

Наталія Чужикова після АТО

Наталія Чужикова разом із сином

Ми з чоловіком, також ветераном, який звільнивсь із ЗСУ влітку цього року, користуємося лише пільгами на комунальні послуги. Це, само собою, позиція та вибір кожного, але я, наприклад, не можу діставати посвідчення учасника бойових дій, щоб мати безкоштовний проїзд. Водіям маршруток також треба заробляти. 

Загалом я з тих, хто вважає, що як військова відіграла свою роль на сході, і все, це питання можна закрити. Не відчуваю себе ветеранкою, не злюся на суспільство і не хочу, щоб воно на мене злилося чи чогось від мене вимагало». 

Антон Панчук, 28 років, Черкаська область. Потрапив на Донбас добровольцем, звільнився влітку 2020 року. Каже, колишні військові самі вирішують проблеми одне одного, а гідний образ ветерана починається з правильного виховання дітей: 

Антон Панчук, ветеран АТО

«На передову я потрапив у 2014-му. Перші два роки, як сам кажу, бігав по добробатах — був у складі 5-ї, а потім 7-ї роти Правого сектору. У 2016-му повернувся додому, та довго у цивільному житті не затримався — підписав контракт із 93-ю бригадою, де більшість часу був артрозвідником. 

Пішов з армії влітку 2020 року. Основна причина звільнення — сімейні обставини. Моя колишня дружина служить у Нацгвардії: просто зараз вона у тривалому відрядженні, тож я вдома з нашим дев’ятирічним сином. 

Чесно кажучи, не відчуваю себе ветераном. І взагалі думаю, що, поки тривають події на Донбасі, некоректно тих, хто звільнився з армії, називати ветеранами. Кожен із нас, упевнений, ще не раз повернеться на схід, тож ветеранами усі ми станемо вже по завершенню війни. 

Добре пам’ятаю, як приїздив додому у відпустку в 2014-му. Ставлення було інше — навіть незнайомі люди дивилися на мене з повагою. Я й сам собі думав: «Молодець! Красавчик! Доброволець! Захисник!». А тепер, повернувшись у 2020 році, зовсім не відчув, аби суспільство дійсно усвідомлювало, що в колишніх військових є проблеми з психологічним та фізичним відновленням. Ті, хто занурений у тему сходу, звісно, знають про це, але більшості байдуже. І ця байдужість виявляється, наприклад, у ситуації, коли дістаєш у маршрутці посвідчення учасника бойових дій, УБД, а тобі кричать: “Я тебе туди не посилав!”. Зараз до військових таке ставлення… Мовляв, ага, ще один у формі. Це зачіпає. 

Але як би суспільство не намагалось відмахнутися від нас і показати свою байдужість, йому доведеться співіснувати з колишніми та чинними військовими. Ветеранів зараз дуже багато. Хтось став ветераном, бо був військовим за професією, хтось — бо сам вирішив стати добровольцем, а когось, вибачте, змусили. І ми не повинні цього приховувати — так, є люди, для яких мобілізація та служба стали тягарем. Одним важко навіть дивитися на піксель, бо згадується все пережите. Іншим — абсолютно нормально напитися і спати по формі десь на вокзалі у Дніпрі. Ми — також зріз суспільства. 

Проте люди, на жаль, пам’ятають лише погане. Десь стався злочин за участі ексвійськового — все, ґвалт, медіа розривають заголовки: “Колишній учасник АТО…” щось там зробив. Ніхто не розбирається, де той АТОвець служив, чи служив взагалі. Така дискредитація йде. І з цим також потрібно щось робити.

Антон Панчук після АТО

Антон Панчук наполягає на вихованні поваги до ветеранів з дитинства

А що саме? Думаю, потрібно починати з виховання. У дитячому садочку, у школі і, якщо знадобиться, навіть на роботах. От ви ж, упевнений, бачили малюнки, які діти передають військовим. Коли ще служив, ми отримували таких цілі купи на всі свята. І досить часто натрапляли серед них на картинки, де український та російський військовий тиснуть один одному руки. А внизу слова, типу, мир та дружба. Як думаєте, що відчувають хлопці й дівчата, ладні загинути за Україну, коли бачать таке? Але ми розуміємо, що малеча сама б до такого не додумалася. Це все виховання. Тому саме з нього потрібно починати. 

Разом з цим, серед купи негативу та речей, на які годі реагувати без злості, є й хороше. Наприклад, я помітив, що ветерани досить гарно гуртуються. Більшість проблем вони вирішують у колі своїх — таких самих колишніх військових, які вже відновилися і мають сили допомагати побратимам та посестрам. Це кльово. А ще вселяє надію той факт, що окремі музеї починають висвітлювати події на Донбасі — з’являються стенди, експозиції, відвідувачам розповідають про те, що і як насправді відбувається на сході». 

Тарас Байдала, 27 років, м. Львів, служив у 93-й бригаді, а також батальйонах «Січ» та «Карпатська Січ». У березні 2020-го звільнився з війська після 4,5 років служби. Вважає, що більшість сприймає колишніх військових як щось химерне, малозрозуміле і відштовхуюче. Прагне, щоб образ ветерана формувався найперше з правди про події на Донбасі:

Тарас Байдала, ветеран АТО

«У батальйоні МВС “Січ” я служив трохи більше як рік. Звільнився восени 2015-го, далі потрапив у добровольчу чоту “Карпатська Січ”. Там спочатку був неофіційно, потім уже оформився. Коли підрозділ переводили у ЗСУ — підписав разом із побратимами контракт із 93-ю бригадою, де і пробув до весни цього року. 

Думаю, кожен, хто пішов воювати ще у 2014-му, на власній шкурі відчув, як за цей час змінювалося ставлення суспільства до війська. Я можу  проілюструвати це поїздками в столичному метро. Коли приїздив шість років тому — на мене, людину у військовій формі, завжди звертали увагу. Хтось хотів поговорити і розпитати про все, хтось просто усміхався. Були навіть такі, хто намагався засунути мені в кишені якихось пару гривень чи цукерки. Словом, до військових була підвищена цікавість. А зараз уже немає такого. Ну, їде людина у формі. І що? Багато таких. 

Я іноді стопаю машини. Якщо треба кудись добратися — можу прямо на трасі зловити автівку. От пару разів бачив, як “голосували” хлопці у пікселі чи навіть просто у мультикамі. Пусті машини, з гербами й прапорцями біля лобового скла, проїжджали повз них. Водії, як мені здається, боялися підкинути військового, бо ж думали, хтозна, що там з ним сталося після Донбасу. Хоча, навпаки, до військових завжди мали би виявляти повагу і так само завжди мали б хотіти допомогти. 

Ветеран для мене — це в першу чергу свідомий громадянин. Людина, яка відстоювала свої переконання, ризикуючи здоров’ям та життям, не продасть на виборах свій голос за гречку. Разом з цим, пересічному громадянину АТОвці видаються чимось химерним, таємничим та малозрозумілим і одночасно страшним і відштовхуючим. Від ветеранів часто намагаються триматися подалі, мовляв, незрозуміло, що там у нього в голові і чим це обернеться згодом.

Тарас Байдала після АТО

Тарас Байдала розповідає про зміни ставлення суспільства до ветеранів АТО

Чи потрібно формувати образ ветерана? Так, сто процентів потрібно. І починати тут треба з правди. Найперше — з правди про те, що відбувалося і відбувається на сході. Думаю, для фундаменту цього образу потрібні щільні соціальні взаємозв’язки, у яких ветеран є часткою суспільства. Наразі таких зв’язків, на жаль, немає. І не останню роль у цьому відіграли медіа, які вже сформували певний образ військового-терориста і злочинця. Плюс подивіться, скільки ветеранів зараз сидять у СІЗО чи проходять у суді у кримінальних справах. 

Більшість ветеранів регулярно бачать, як суспільство не хоче їх приймати та сприймати. Втім, мені здається, що якщо суспільство просто підлаштується, з цього не буде нічого доброго. Тут мають змінюватись обидві складові — і самі ветерани, і соціум, у який вони вертаються».

Арнольд Данилов, 23 роки, м. Кривий Ріг (Січеславська область), звільнився з армії влітку 2019 року. Служив стрільцем у добробаті та артрозвідником у ЗСУ. Вважає, що всі гідні ветерани мають спільні якості, головна з яких — сила брати на себе відповідальність:

Арнольд Данилов, ветеран АТО

«Коли почалася війна, мені було 17 років. Перший рік подій на Донбасі я допомагав військовим як волонтер. А 21 вересня 2015-го, дочекавшись повноліття, уже і сам пішов у добровольчу чоту “Карпатська Січ”. Разом із підрозділом перебував у селищі Піски, що на околиці Донецького аеропорту. Пізніше підписав контракт із 93-ю бригадою ЗСУ, став артрозвідником.

Звільнився з війська більше як рік тому, бо зрозумів, що наразі на Донбасі непотрібний. Зараз немає глобальних змін чи наступів, просування вперед. Армія в Україні сильно переплітається з політикою. І це, на мій погляд, погана штука. Але, попри це, я для себе чітко вирішив: на якому б кінці світу не був і що б там не робив, як тільки на сході починається щось масштабне — беру квиток, повертаюся в Україну, їду на Донбас. 

Звісно, в окопах та бліндажах купа негативу, але там є й світле. Для мене хороше на сході — це люди, мій колектив. Із великим теплом та повагою згадую, наприклад, командира свого взводу Пашу з позивним «Сталкер». Пам’ятаю, як ми з ним удвох були на позиції поблизу Новотроїцького. Сиділи у сирій, буквально вапняній, ямі. Вирішили повечеряти — відійшли поруч у кущі. Їмо, потім куримо цигарки у долоню — так, щоб не підіймався дим і нас було не видно. Аж раптом командир каже: «Дивись!» Я озираюся і бачу, як у камінні щось світиться яскравим зеленим кольором. Ми ж на сході серед териконів, тому перша думка була, що це, не знаю, якийсь умовний уран. Потім придивились, а то світлячок. Наче нічого такого в цій історії, але подібні спогади є у всіх ветеранів, і вони об’єднують.

Арнольд Данилов про тренд патріотизму в Україні 

Арнольд Данилов після АТО

На Майдані та з початком подій на сході патріотизм в Україні став трендом. Ми почали відчувати себе нацією. Це класно, але, на жаль, уже закінчилося. Про військових та ветеранів забули. Не знаю, що у своїх монологах кажуть інші колишні військові, але, повірте, це не лише моя думка. Ветерани та чинні армійці зараз непопулярні. І поки не відновляться бойові дії, це не зміниться. Просто так працює інформаційне поле. 

На мою думку, образ ветерана можна досить чітко сформувати. Точніше, можна чітко описати якості, які мають бути притаманні тим, хто повернувся у мирне життя. Це, зокрема, загострене почуття справедливості, любов до правди та її усвідомлення, щирість, хоробрість, мужність. Проте найперше ветеран — це людина, яка не боїться брати на себе відповідальність». 

Цей матеріал є передруком. Текст був опублікований онлайн-журналом Reporters. Матеріал створено у межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки чи рекомендації, викладені в репортажі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів.

Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Програму підтримують дванадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.

Інші статті на цю тему

za-stattyevoyu-oznakoyu-zhinki-na-vijni

Що спонукає жінок йти на передову

lyubov-ryatuye-vin-vona-budivlya

Чи є війна причиною розлучень в родинах ветеранів АТО, чи вона - лише привід

gidni-vlasnoyi-zemli-rodina-karabinenkiv

Чому ветерани АТО мають квартири тільки на папері

коментарі