"Пам'ятаю, як людей водили на розстріли, мамину подругу розстріляли"

Сьогодні Світлана Могілевкіна проживає в "Теплому будинку Яд Езер ле'Хавер (Рука допомоги другу) для тих, хто пережив Голокост" в місті Хайфа в Ізраїлі, а до цього десятки років жила у Краматорську. Пані Світлана, єврейка за походженням, пережила Голокост, Другу світову війну, після війни працювала закрійницею у Будинку торгівлі у Краматорську, а минулого року змушена була евакуюватися через нову війну, яку розв'язала Росія.

На новому місці жінці допомагають з вирішенням усіх нагальних проблем, залучають до участі у різних заходах, знайомлять із країною. Тож Світлана не почувається самотньою, і це полегшує їй біль вiд розлуки з близькими, від'їзду з рідного дому, до дверей якого через 80 років знову прийшла війна.

Світлана розповіла Kramatorsk Post, як пережила Голокост і Другу світову війну, і як нова війна змусила виїхати її з Краматорська, а її сина - з Маріуполя.

Світлана Могілевкіна. Фото - Тетяна Іванова

Першими до міста зайшли італійці, а потім - німці

Я народилась у 1933 році, у 1941 році розпочалась війна. Мені на той час було повних вісім років. Я пам'ятаю майже всі події того часу. Пам'ятаю, як людей водили на розстріли, мамину подругу розстріляли. Пам'ятаю, як зайшли німці, я пам'ятаю гуркіт їхніх чоботів. 

На початку війни ми з мамою жили у Красноармійську [тодішня назва Покровська], батько був на фронті. В мене це був братік 1938 року народження.

Мами вдома не було. В місті був великий елеватор з зерном і перед вступом німців у місто радянські військові його підпалили, щоб хліб не дістався загарбникам. Коли вогонь загасили, то місцеві мешканці ходили туди за залишками зерна, бо не все згоріло. Мама і інші мешканці брали мішки та набирали зерно. Я пам'ятаю, як ми сиділи і перебирали те зерно, горіле відбрасували, а вціліле мама варила. Потім перемелювали, ліпили коржики, на голій печі випікали і таке їли.

Мами часто не було вдома, ми з братіком, як мишенята, сидимо тихенько вдома, а мама закривала нас на підвесний замок, і пішла у справах. Одного разу прийшли німці, постукали замком об двері, щось по-своєму поговорили і пішли. Але це були не німці. Першими до міста зайшли італійці. 

Після них зайшли німці.

Пам'ятаю, як ми були вдома, а німці зайшли до хати, сіли за стіл. Ми жили у власному невеличкому будиночку. Відразу була невеличка кухонька і одна кімната, де були ліжка, де ми спали. Вони сіли за стіл, відкрили тушонку, хліб ріжуть, а я в цей час захворіла і лежала біля груби - там стояло наше ліжко, на якому ми з братом спали. Чую, що німець відрізав кусень хліба і намазав тушонкою і кличе матір: "Мутер, мутер, кіндер, кіндер". Мама підійшла, взяла цей хліб і ми з братом поїли. Це мені дуже запам'яталось.

В документах записали як українців і таким чином врятувалися

Пам'ятаю, як німці відступали.

Нас дуже сильно бомбили, а мама цих бомбардувань дуже боялась. Тоді мама посадила нас на санчата, вкутала якимись речами і повезла за 50 км до Демурино [селище Дніпропетровській області]. Там жили наші бабуся з дідусем, там бомбардувань було менше. Це було у 1942 році.

Мама настільки плакала, я у той час не дуже розуміла, чого вона так плаче. Вона серед людей, яких вели, побачила свою подругу

Євреїв німці вишукували. Сусіди доносили, де були єврейські сім'ї. З тих, на кого показували, німці зібрали цілу колону і повели. Мама настільки плакала, я у той час не дуже розуміла, чого вона так плаче. Вона серед людей, яких вели, побачила свою подругу і дуже-дуже плакала.

У мами був брат, мій дядько, він був такий дуже пробивний, такий моторний. Він зробив нам якісь довідки, я точно не пам'ятаю які, але у тих довідках він записав нас як українців. Поміняв імена - таким чином ми і врятувались, бо у Демурино нас ніхто не знав, і особливо не допитувались.

1943-го ми повернулись до Красноармійська. Поки ми були у Демурино, будинок хтось зайняв. Коли ми повернулись, мама цих людей просила, і плакала, і благала, щоб вони виселились, бо інакше нам ніде було жити.

На честь військовополоненого назвала сина

Ще добре пам'ятаю як годувала наших військовополонених. Наш дім - його називали "казарма" - і місце, де тримали військовополонених, було поруч. Бабуся пекла коржики, розсовувала мені по кишенях маленькими шматками і я йшла до огорожі. Я була дуже худенька, маленька, а німці з автоматами охороняли [полонених] і якось на маленьку дівчинку не звертали уваги, а я підійду тихенько до колючого дроту, витягую шматочки хліба і даю хлопцям. Вони беруть цей хліб руками, які дрижать, підносять до рота і їдять [пані Світлана плаче].

Там мені запам'ятався один військовополонений - я на честь нього назвала свого сина.

Коли почали німці відступати, а зайшли передові частині Червоної армії, то мама мені розповідала, що вони були дуже злі. І якось вийшло так, що [радянські війська] звільнили полонених і там був Аркадій, військовополонений, він пам'ятав мене, дівчинку, яка їх підгодовувала, ризикуючи життям. 

Я не знаю, як вийшло, що один військовий сидів на бричці, перед ним стояла мама. Він бере, наставляє на неї гвинтівку і говорить Аркадію, який, на щастя, стояв поруч: "Відійди, я зараз в неї вистрелю". Аркадій не розгубився, почав його заспокоювати, а мамі тихенько наказав йти додому до дітей. Таким чином він захистив мою маму. Тому я свого сина назвала Аркадієм.

Перед тим, як німці вийшли з міста, всіх мешканців зібрали і загнали у приміщення водонапірної башти

А перед тим, як німці вийшли з міста, всіх мешканців зібрали і загнали у приміщення водонапірної башти. Закрили двері зовні і почали кидати у віконечка гранати чи щось подібне. Хотіли підірвати людей. Люди, які стояли ближче до виходу, вони постраждали значно більше (були і вбиті, і поранені). Було багато крові, стогонів, криків. Коли червоноармійці відчинили двері, то весь цей натовп вибігав з приміщення по розірваних, понівечених тілах містян.

Початок великої війни 2022: Світлана - у Краматорську, син - у Маріуполі

З початком повномасштабного російського вторгнення я жила у Краматорську і, відверто кажучи, нікуди виїжджати не збиралась. Одного разу мені передзвонили з "Хеседа" [організація у Краматорську, яка опікувалась євреями та їхніми родинами] і сказали, щоб я швиденько збирала речі і була готова до евакуації. Тривожний чемоданчик був в мене зібраний давно.

О шостій ранку вони приїжджають до мене, я зачиняю двері на ключ і залишаю місто. Спочатку приїхали до Дніпра, з Дніпра ми переїхали до Трускавця, там я прожила місяць. Потім повезли до Будапешту, вже звідти до Ізраїлю.

Світлана показує на календарі день, коли виїхала з Краматорська. Фото - Тетяна Іванова

Син в цей час знаходився у Маріуполі. Як згадаю це місто – серце кров'ю обливається. Скільки я за цей час, поки його родина там була, пережила! Їх же не випускали з міста, не давали гуманітарний коридор. Коли такий коридор відкрили, вони сіли у машину в чому були, нічого, крім документів не взяли, і використали цю можливість.

Він у Маріуполі був відомим, одним із кращих стоматологів, був власний кабінет з сучасним обладнанням. Все придбав за свої власні кошти. Жили у Приморському районі недалеко від моря. Зараз все це знесено з лиця землі. Я як уявляю цю картину, починаю одразу плакати: нічого немає, одне каміння лежить. Син дуже постарів за той час, що був у Маріуполі…

Як тільки відкрили перший коридор, вони не змогли виїхати, а поїхали другим. Той перший коридор - всіх, хто через нього виїздив, їх розстріляли. Цю першу колону. Це жах, скільки загинуло людей. Вони вирвались другою колоною.

Зараз син у Бельгії мете вулиці, поки вчить мову. Не знаю, чи вернеться, в Маріуполь – нема куди. Якщо моя квартира залишиться, молю постійно Бога, то може вернеться у Краматорськ.

Справка

Асоціація Яд Езер ле'Хавер, під егідою якої існує Теплий будинок в Хайфi, була створена її керівником Шимоном Сабагом. У Теплому будинку мешкають люди похилого вiку, якi пережили Голокост - тi, що приїхали до Ізраїлю з усього світу.  

З початком війни Росії проти України гуманітарні місії Асоціації, Шимон Сабаг евакуювали із зони бойових дій більше двох десятків людей, що пережили Голокост, та частково їхні сім'ї, а також прийняли до Теплого будинку тих, хто пережив Голокост, і які приїхали в Ізраїль самостійно за допомогою Сохнуту, як Світлана.  

Теплий будинок для тих, хто пережив Голокост, існує на добровільні пожертвування, а також за підтримки Християнського Посольства в Єрусалимі.

Текст - Тетяна Іванова

коментарі