"Понад усе мені не вистачає його обіймів": історія дружини військового

Даша та Олег переїхали з донькою із Краматорська до Львова ще в 14-му році, коли Краматорськ був окупований росіянами. Вони знайшли собі роботу, купили житло та, як багато українців, планували своє щасливе життя. Але повномасштабне вторгнення ворога повністю змінило всі плани. Тепер Олег захищає Україну, а Даша працює та допомагає армії.

А ще - чекає на чоловіка. І це, як вона зізнається, вдається їй гірше за все.

“Я можу сказати  йому, що сумую, але що ридала пів дня - ніколи” 

“Олег одразу пішов до військкомату, тільки все розпочалося, - розповідає Даша. - Але йому 53 роки, бойового досвіду немає, тому його розвернули одразу. Вдома розмови про військо велись, але не настільки, щоб мене напружити. 

Я реально почувалася розслабленою, бо думала, що він на війні нікому не потрібен. Але Олег в голові все спланував, він знав, коли буде наступна хвиля мобілізації, дочекався моменту та пішов.

Пішов просто дізнатися, чи може він прикріпитися за львівським прикордонним загоном, бо він взагалі-то прикордонник. Це був саме його день народження. Я прокинулась, його вже не було вдома. Подумала, що пішов у справах. 

Пишу йому та питаюся, як будемо планувати вечір, що приготувати, а він пише: "Дашка, я вже в автобусі, у формі, ми їдемо зі Львова”.

Перша думка була: "Він же в кросівках та літніх шортах пішов". 

Наступного дня я відвезла йому речі на заставу і все, я залишилася вдома і стала чекати.

Перший вечір я не вірила, що все те відбувається зі мною. Я сіла в крісло, а навколо лежали його речі, футболки, стояла гітара. Я на все це дивилась і не вірила, що він поїхав.

Наступні кілька тижнів був якийсь хаос. Бо ми багато років прожили разом і мали певний розпорядок речей. Саме тоді я і зрозуміла, скільки всього Олег робив по дому. Він готував, мив посуд, завантажував пралку, ходив в магазини, гуляв з собакою. А тепер все те мала виконувати я сама. Мені було дуже важко та незвично все те робити, я багато чого не встигала, бо мала багато роботи. Одного разу в нас скінчився туалетний папір. За все наше спільне життя такого казусу не було ніколи.

Зараз в мене дві упаковки стоїть, бо я вже навчилася. В побуті мені вже не важко, важко просто без нього, мені його дуже не вистачає. Не вистачає обіймів, тактильності, бо до війни того в нас було вдосталь.

Я йому про це, звичайно не кажу, бо йому не можна зараз: емоції на війні - то небезпечно. Я можу сказати, що мені його не вистачає, що я сумую, але про то, що я пів дня ридала - то звичайно ні, не кажу. Обійдеться".

“Дашка ти сидиш? Краще сядь, я їду в Бахмут”

Його підрозділ зараз на Бахмуті, він на сьогодні восьмий день на нулі. До того він весь час був на кордоні з Білорусією. Їм казали, що вони там до весни, хлопці розписали собі відпустки, сперечались, хто коли поїде, повісили собі графік.

Але 6 січня їм сказали, що все змінилося і вони їдуть в зону активних бойових дій. Чоловік сказав, що його і кількох хлопців лишають в частині. Я відчула такі змішані емоції, бо я вже гарно знала його побратимів і хвилювалася за них, але зраділа, що мій лишиться в безпеці. За два тижні туди поїхав і Олег. Подзвонив та каже “Дашка, ти сидиш? Краще сядь. Я їду в Бахмут”.

Він приїхав на Схід, пробув там три чи чотири дні, я ще встигла йому туди речи якісь дослати, а потім вони зайшли в Бахмут і все. Він не був на зв'язку шість днів, поки не прийшло повідомлення від його побратима, що він в порядку. І все, знов тиша.

Я всі ці шість днів намагалася багато працювати. Ще двічі на день ходила гуляти з собакою.

Розумієш, є речі, які відбуваються незалежно від того, що відбувається навколо. Де б він не був і що б з ним не було, я все одно виходжу і йду. Це такі певні точки стабілізації.

"Все, що я можу собі уявити про нього там - і поряд не стоїть із тим, що насправді там відбувається”

Я дозволяю собі плакати. Іноді новини мене вибивають, іноді просто щось таке, здається, незначне. Наприклад історія про пса Крима мене змушує плакати кожного разу, як читаю. Я мушу бути в порядку, я відповідальна за свою родину, за доньку, за собаку, за двох котів.

Для того я ходжу на психотерапію, маю класних друзів та сусідів. Я не соромлюсь до них звернутися, просто написати: "Наташка, я йду до тебе на каву". Друзі мене дуже підтримують, прям дуже сильно.

Звичайно, я відчуваю страх, але я трохи підморожена та не розхитую свій страх.

Я дуже добре розумію, що все те, що я читаю в новинах про Бахмут і те, що там насправді відбувається - то все небо і земля. Я можу прочитати, що прикордонники відбили черговий наступ або приземлили літак, і я все одно до кінця не зрозумію, як то стояти в полі та стріляти в той літак або відбивати атаку ворога.

Мені дуже важко чекати, я ненавиджу з дитинства черги, якісь очікування. Я навіть коли автобус стоїть в заторі - виходжу і йду пішки. Тому чекати на дзвінок - то найважче. 

Я загадую собі та планую: “Понеділок - в мене робота, клас, я пів дня буду зайнята, вівторок щось ще, середа - онлайн робота". А десь на четвертій день я просто спала весь день. Я думаю, що це така реакція організму на стрес, тому я проспала і день і ніч.

“На війні ти мусиш бути трохи психопатом, інакше ти не виживеш”

З того моменту, як він пішов на війну, наші стосунки стали теплішими, весь побут та проблеми з тих стосунків зникли, і лишилися тільки почуття, тільки він та я.

Він мені пише багато повідомлень, дзвонить як тільки є можливість. Розповідає, як він, як його хлопці. Мені то дуже важливо чути, гадаю і йому важливо то розповідати. Багато дівчат, з якими я спілкуюсь, які чекають на своїх хлопців, жаліються на емоційну стриманість своїх коханих.

На війні ти маєш бути психопатом, інакше ти не виживеш. Їм треба час, щоб емоційно повернутися до нормальних стосунків, щоб повернутися до родини.

Я кажу їм, що то нормально, відсторонюватись від родин, від коханих людей, стримувати емоції. Вони мають бути злими та зібраними, а надмірний прояв емоцій їх дуже розслабляє і то небезпечно. На війні ти маєш бути психопатом, інакше ти не виживеш. Їм треба час, щоб емоційно повернутися до нормальних стосунків, щоб повернутися до родини.

Взагалі я плекаю надію, що зроблю психологічну групу для жінок, що чекають своїх рідних з війни. 

Мені, наприклад, легше, бо маю багато знайомих дружин військових вже зараз, нам є, про що поговорити та підтримати одна одну. 

На початку, коли Олег тільки пішов до війська, в групах та колективах я була одна дружина військового і мене взагалі не розуміли. Люди або не хочуть говорити про то, або їм страшно, що і з ними таке станеться, або соромно, що мій там, а її ні. В таких випадках важко отримати підтримку.

Коли ми бачились у грудні, я казала Олегу, що коли він повернеться, то нам потрібно буде знов звикати жити разом, все буде по-іншому. Але я навіть не уявляю, як то буде в цивільному житті, бо я і він, ми живемо зараз у війні, її дуже важко вигнати з себе. 

Війна всередині мене ще з 14 року. Тут, у Львові, багато людей до повномасштабного жили так, ніби війни немає, знаєш, "там десь на Сході щось сталося і пройшло". А для мене це не проходило вже 9 років, і як та коли я зможу прогнати з себе війну - я не знаю.

“Я знаю, що настане час, коли вони почнуть повертатися з війни, їх буде дуже багато, людей з ПТСР, з загостреним відчуттям справедливості”

Воїни будуть жити поруч, ходити в магазини, стояти з нами в чергах, їздити в маршрутках, ходити на батьківські збори. Чи готове наше суспільство до такого? Я навіть не знаю, здається, що ми не до кінця розуміємо, що буде відбуватися після Перемоги.

Якось ще до повномасштабного вторгнення, році в 15-му, я влаштувала скандал в маршрутці через те, що водій сказав хлопцю: “Я тебе туди не посилав”. Я кричала на всю маршрутку, сама від себе не очікувала такої реакції, якщо чесно. У багатьох тоді було враження, що війна на Сході, і Схід сам винуватий в тому, що відбувається.

Повномасштабне вторгнення змінило багато чого. Люди поважно ставляться до військових, в більшості своїй. Я була у чоловіка в селищі на білоруському кордоні та взагалі приємно була вражена, як там люди ставляться до військових. Повага була всюди: в аптеках, в магазині, в готелі, де ми жили.

Я сьогодні зранку думала як раз про те, як до ветеранів війн ставляться в Америці. У них в суспільстві зроблена дуже велика робота після В'єтнамської війни. Бо там повага до військових просто неймовірна. Попри те, що на території Америки військових дій не було. 

Мені дуже хочеться, щоб і в нашому суспільстві так було.

Ось в моїй інформаційній бульбашці так і є, величезна шана та вдячність до військових, а потім ти приходиш в поліклініку, де військові стоять в черзі, та бачиш, як до них ставиться медперсонал і це неймовірно обурює. Ну не можуть ці люди стояти в черзі на 300 людей! Так не має бути, але, на жаль, ось воно, воно є.

Ми маємо виховувати своє суспільство. Так, ні за день, ні навіть за рік ми не зробимо, але кожен з нас має докласти максимум зусиль до того".

коментарі