Працьовиті жінки, багато картоплі, люті морози: Краматорськ і Слов'янськ у малюнках японського військовополоненого

Молодий японський десантник Кіуті Набуо після програшу його армії у Другій світовій війні потрапив у радянський полон. У 1946 році його та інших японських військовополонених відправили до України і він провів понад два роки у таборах на півночі Донеччини - у Слов'янську і Краматорську. 

Куіті Набуо

Коли Куіті Набуо повернувся додому, він почав малювати аквареллю картини, які зображували його життя у полоні. Загалом пан Набуо написав понад 100 картин, частина з яких стала надбанням Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У 1990-х син Кіуті Набуо створив сайт, на якому розмістив роботи батька. Там малюнки доповнені короткими розповідями, які пояснюють, що на них відбувається.

Пан Набуо помер у квітні 2021 року і віці 97 років.

З цих картин ми можемо трішки дізнатися, якими побачив наші місця молодий японський військовополонений у перші роки після Другої світової.

Наш поїзд, набитий людьми, рухався транссибірською магістраллю і, подолавши Урал, досяг Європи. Подорож, що тривала 30 довгих днів, закінчилася, і ми прибули до маленького українського містечка Слов'янськ. Полем, що заросло суцільно соняшниками, йшла мила боса дземочка (дівчинка) і гнала перед собою козенят. 

Хто не працює, той не їсть. Відразу приступаємо до роботи з відколювання каміння. З брухтом у руці стоїш перед кам'яною брилою і виконуєш денну норму - 1 кубічний метр на людину. Робота в бригаді з 4 осіб все-таки жахлива, тому що навантаження збільшується в 4 рази, включаючи роботу вантажником та носієм.

Відколоте каміння вантажили на ноші, потім тягли вгору і споруджували щось на зразок фортечної стіни. Я набув багатого досвіду, вперше займаючись будівельними роботами. Радянський солдат весь день стежив за нами, часом дрімав чи голосно читав книгу вголос.

Спробував я якось попрацювати слов'янською косою. У молоденької дівчини виходило легко, а з мене тільки піт тече. "А все тому, що не можна крутити спиною", - говорила дівчина.

"На, "японцю", тримай картоплю". У будь-якій країні дівчата дуже добрі. Кажуть, що в Україні – родюча земля, і тому там дуже багато картоплі.

Хоч картинка вийшла красивою, проте в той день розігралася моторошна хуртовина і в темряві, коли на відстані витягнутої руки нічого не було видно, ми працювали під конвоєм радянських солдатів. Багатьом дісталося того дня. Я теж того дня був на волосині від смерті, коли зірвався з урвища. Мене, зламаного нещасною долею, підтримали мої друзі. Коли я прийшов до тями, я подумав: "Невже тут мені судилося померти?!".

Якщо постійно працювати при температурі - 15 ° С, то через деякий час можна звикнути. Проте було багато людей, яких буквально "звалив" мороз.

У Східній Європі температура взимку досягає і -25°С і -30°С, але для нас, що виросли в Японії, життя в польових умовах (у наметовому таборі) не пройшло даремно. Бувало й таке, коли з настанням ранку ми знаходили трупи моїх друзів, задубілих від холоду. Адже війна вже закінчилася, і померти тут… так безглуздо… І скільки ми не звали назад, ніхто до нас уже не повертався.

Нас завантажували у вантажівки та довго везли. Наша робота з другом полягала у сколюванні льоду на річці. Лише варто було трохи позіхнути, то можна було посковзнутися і впасти. "Так, широка річка", - думав я. То був Дніпро.

Перебирали картоплю завжди на складі. На цю роботу відправляли тих, хто вже не міг виносити звичайної важкої праці чи наполовину хворих. Підключивши до залізного відра електрику, можна було відварити і поїсти картоплі. Гарна це була робота.

Сльози не зупинити. Плакав цілий день безперервно. Просто жах, коли хтось вмирає в тебе на очах. Обіцяв все розповісти його матері, якщо тільки сам додому повернуся.

Це було наприкінці червня 1947 року, нас перегнали з табору у Слов'янську до мадярського табору. Здивував угорський солдат, який тепло зустрів нас, японських солдатів, "Маршем патріотів". Відчувається, що кожна національність має свої особливості.

У роботі з відновлення міста після закінчення Другої світової війни брали участь і чоловіки, і жінки. Відважні жінки справлялися навіть із найнебезпечнішою роботою. На той час у Японії було важко уявити собі подібну картину. Були навіть випадки вияву любові радянських жінок до японських солдатів. То були чудові миті.

За планом робота з відновлення міста була розрахована на п'ять років, тому в ній брали участь і молоді дівчата, які повністю віддавалися роботі. І чоловіки та жінки були гарними у своїй роботі.

Наступні два місяці я провів у лікарні у місті Дроссіковка (Дружківка). На два тижні я втратив зір. Я зрозумів цінність володіння здатністю бачити. Я потоваришував із добросердечними бойовими товаришами та молодим німецьким солдатом. Коли я знову зміг бачити, я вирішив взяти шефство над слабкими хворими на подяку за допомогу, надану мені. День у день мене тішила думка про те, що я зміг бути корисним їм.

Будь-яка зустріч неминуче спричиняє розлучення. Здається, там була дівчина, бойова подруга, для якої це розлучення було особливо боляче. І ти Наташа, що так гірко шепочеш слова прощання, що ти зараз робиш, що з тобою бідною стало?

коментарі