«Тільки сниться вночі війна... І як мусимо з дому йти», – біль і гнів українців, що їх втілено у віршах

Вірші воєнного часу. І цим усе сказано. Біль, розпач, але разом з тим віра і надія на перемогу, любов до України і своїх близьких. 

Ми продовжуємо нашу традиційну щомісячну рубрику цією публікацією. Ілюстрації для неї надала одна із сьогоднішніх авторок – Олеся Гребенюк.

Авторську орфографію та пунктуацію максимально збережено.

Олеся Гребенюк, 29 років

Краматорка, художниця, поетка. Пише картини, вірші та чекає на нашу перемогу.

Таке не стерти як з паперу олівець
Таке залишиться у пам'яті довіку
Свою ж державу зтерши нанівець
Тепер якщо ти росіянин - то душі каліка 

Тепер не буде «братського народу»
Тепер ви нелюди, чорти й ґвалтівники
Тепер ви рабство хворого урода
Блаженно лискаючі царські чобітки

У вас могли б побудувати лікарні
Допомогти старим і дітям, це відверто
Але майбутнє вам не треба і задарма
Бо ви обрали разом в Україні вмерти

Це вибір кожного, хто к нам ступив на землю
Це ВИБІР і не треба «мы не знали»
Обрали постріл у потилицю невинним жертвам
Бо так робить сказали по вашим каналам 

Що ще було, Росія не агресор, так казали? 
Росія робить тільки гарну справу? 
Росія лиш вбиває, б'є, катує, нищить
Люди гинуть у підвалах 
А потім окупант дитині хлібчик дасть
За те, що вбив напередодні її маму
Цього не показали?  
Але це вам з цим жити. Точніше помирати
Браво

Пройшовши смертями по наших життях
Перетворивши будинки в руїни
Помрете від болю ви в каяттях
А ми підіймемо нову Україну

Я раньше, бывало, писала стихи
А зараз вірші. Але ще не вмію
Я раньше не думала, как вы глухи
А тепер просто не маю й надії

Раньше я думала, мы даже похожи
Поки ви не прийшли. І знищили дім
От слова война шли мурашки по коже 
Але зараз я вам все розповім

Раньше вы думали, что Украина
То братья по крови, мы «малые люди»
Зараз побачив весь Світ, як ЄДИНІ
І б'ємося вщент. А вас ніхто не розсудить

Ні з серцем, ні з вірою, ще покоління
Вы будете крест свой нести за грехи
За кожну людину, за кожне створіння
Що вбили на нашій священній землі

Бажаю я вам, «брати наші й сестри»
Вмиватися кров'ю ще довгі роки
Шагать по кремлю, слушать псевдо оркестры
А ночью искать то тепло от руки

Мужей, сыновей, братьев, что вы послали
Убить здесь нацистов. И укрохохлов
Нас не розуміли. Нас не понимали
Тупі ви істоти. Вы стадо рабов

Хай кожна дитина вночі вам насниться
В якої ви вкрали життя назавжди
Пусть вас обнимает и в танце кружится
А ви помирайте від болю. Як ми

Олександр Нестеров, 32 роки

Краматорець, режисер, поет, музика, телеведучий, волонтер. Дуже хоче додому і старається цей процес пришвидшити.

Знаєш, я розповів би тобі одну історію
Где всегда было поделено на хороших и плохих
Я розповів би тобі історію, де є звичайні люди та нечувані потвори
Кровь на руках которых не змиває навіть сніг
Я рассказал бы тебе майже ассимилированную историю
Про свою націю та ваш непробачуваний гріх
Де хочемо ми бути просто собою, 
Но нам пока что заважає делать это ваш проклятый рейх
Де наші діти гинуть от пуль детей ваших
Что вводят на нашу землю свои обугленные войска
Де наші діти тримають замість квітів зброю
А из ваших домой возвращается один из ста
Я рассказал бы тебе историю, где я смотрю на небо и вижу звезды
Але не буду. Бо бачу ваші ракети та батьків наших сльози

Постріл, черга з автомату
Не готівку, кулі видають банкомати
Був програмістом, став комбатом
Поховав мрію, потім брата
На війні стоять ті, хто не мав там стояти
На війні вмирають ті, хто не мав там вмирати
І знову постріли, канонади гармати
Воля воїна підтримується догматом
Черга з автомату, знову постріл
Життя поділено, на до і після є розділ

Той, хто ніколи не любив
Той не знав покою
Хто ніколи не любив
Той не був собою
Не знав, де космос у собі знайти
Де забутись можна у любові
Де тяжіння чорної діри
Не розірве вас журбою
Де розширення двох світів
Крокує впевнено ходою
Де коханням збуджені атоми
Переходять в стан спокою
Де квітнуть зоряні сади
Заливаючи сяйвом наднової
Де квантову заплутаність часток
Не розірвати війною
Де Айнштайна-Розена мости
Не підірвати сльозою
Де кожен місяць на Землі
Пахне, як і ти, весною
І де чарівна смієшся ти
Ну а я з тобою

Твій голос, брате, розрізає навпіл час і простір
Ну то ось він
Візьми народу спільний досвід
Ти ж знаєш, за весною завжди осінь
Босим
Йдемо уламками бомб з фосфором
Але зовсім не відчували такої болі досі
Бросим
Останню мирну осінь
Ксьондзом відмолимо полеглих вдосталь
Чуй пісню, співаю тобі болісно
Співаю, хоч зовсім не маю голосу
Волоси
Немиті нестрижені, брате, досі
Але я зовсім
Не хочу помирати мовчки без совісті
Бо ми покосим
Врожай кохання у новому всесвіті 
Не бійся
За весною завжди осінь
Повертайся в стрій, мій друг
Досить

Ірина...

Зараз за кордоном з молодшим сином, старший син та чоловік – офіцери ЗСУ. Дуже бажаємо скорішої перемоги, щоб повернутися до рідного міста та обійняти наших захисників!

Дуже щирий вірш, який ми не могли оминути увагою.

Здрастуй, тато! Тобі листа 
написати давно хотів.
На чужині весна не та, 
не такий тут пташиний спів.

Наче мирне моє життя,
Навіть друзів зумів знайти.
Тільки сниться вночі війна...
І як мусимо з дому йти.

Знаєш, тато, ти не сумуй,
Що не бачив мене давно.
Ти нам посмішку подаруй - 
Фото вишли... хоча б одно...

Щиро вірю, що одного дня
Повернемося в рідний дім.
Обійму... і скажу тоді:
"Я пишаюся татом моїм!"

Ольга Кулакова, 30 років

Поетка, психологиня з Києва. Закохана в Блакитні озера і терикони Донеччини.

Ми народжені були для волі,
Задля радості, втіхи і щастя.
Тут ніхто не хотів тої долі,
Щоб із рідними тихо прощаться.

Ми не вміли ніколи мовчати,
І нікому ми не підкорялись.
Як один усі будем кричати,
За життя відчайдушно чіплятись.

Доброхіть від нас підуть герої,
Заплативши життям за свободу.
Покладуть їх до зèмлі сирої,
Дітей кращого в світі народу.

Ця історія геть вже не нова,
Сотні років воюєм за волю,
Сотні років все та же розмова,
Чорний грім материнськго болю.

Ще не вмерла й не вмре Україна!
І московських хай вдавить царів!
Ще народиться нова дитина,
Серед наших квітучих гаїв.

Ти хочеш море і Карпати?
Ти хочеш дім мій і сім'ю?
Тебе ми будем звідси гнати,
Чортам не місце у раю!

Вас поведуть, тупу худобу,
На вірну смерть на чужині.
Не вилікувати хворобу,
Згоріте всі ви у вогні.

Що то за мати породила?
Суцільний бруд, іржавий пил.
Вже не пізнає свого сина,
Посеред вбитих, мертвих тіл.

Твої прокляті батько й мати
Навіть не вийдуть на протест.
Ти вмер від влучної гармати,
То їх провина, їхній хрест.

Ти син раба, ти раб по крові,
Життя твоє вартує ніц!
Ти народився у окові,
Один з таких же блідих лиць.

За що воюєте солдати?
За що катуєш, чуєш, ти?!
Ти хочеш лють мою пізнати?
Ти не уникнеш цієй біди!

Вас всіх вбере земля родюча,
Пишні гаї, ліси, степи.
Там згниє плоть твоя смердюча ,
Ми - позбираєм черепи.

Ти був ніким, таким й зостався.
Ти був ніщо, ніяк, ніде.
Востаннє з світом попрощався?
Смерть за тобою вже іде.