“Військові мають знати, що в Краматорську є місце, де їм допоможуть в будь-який час дня та ночі”

За півтора роки повномасштабного вторгнення росіян волонтерський рух в Україні став однією з найпотужніших громадських ініціатив. Суспільство об'єдналося заради спільної мети — допомогти своєму війську якомога ефективніше нищити ворога.

У великих містах та малих селах почали з'являтися волонтерські штаби, які скерували всі свої сили, знання та навички скерували на те, щоб виконувати запити військовослужбовців.

Кожен свідомий українець за ці понад 460 днів війни знайшов собі фонд, якому він довіряє, або знайомих волонтерів, та вважає своїм почесним обов'язком робити посильні фінансові внески, плести сітки, готувати їжу або ще якось бути корисним для своєї армії.

В Краматорську існує кілька волонтерських організацій, які допомагають  військовим, цивільним мешканцям та тваринам. Одна з таких організацій — об'єднання волонтерів Благодійного Фонду “Всі поруч” та громадської організації “Краматорські чарівниці”.

Ось що розповів нам один зі співзасновників цього руху Ваге Маміконян:

— На початку повномасштабного вторгнення кожен з учасників нашого руху почав робити корисні та важливі справи. Хтось возив їжу та дитяче харчування, хтось допомагав з медикаментами та спорядженням для військових. 

Місто в нас відносно невелике, тому ми знали одне одного та хто чим може одне одному допомогти. І коли якийсь підрозділ їхав до мене по їжу, то я знав, куди в місті їх направити, щоб вони взяли собі ліків, спальних мішків, а якщо пощастить, то й форму та взуття.

І в евакуації можна бути корисним: як переселенець з Краматорська Ваге Маміконян возить гумдопомогу в рідне місто

Ваге, як і тисячі інших вірмен України, активно включилася в допомогу військовим і цивільним

Згодом ми подумали, що не дуже добре ганяти хлопців по всьому місту, це ж зайві транспортні витрати (сміється). Якщо серйозно, коли ми об'єдналися, то стали значно ефективнішими. Ми змогли виконувати набагато більше запитів, об'єми нашої допомоги збільшилися в десятки разів.

Але і навантаження на нас також збільшилось, тому що за кожним волонтером прийшло як мінімум п'ять дружніх підрозділів, яким весь час потрібна підтримка. Згодом, виходячи на відпочинок, хлопці передавали наші номери телефонів своїм побратимам, а ті потім ще комусь. Мені навіть зараз важко порахувати, скільком ми вже допомогли.

Феміністки, що розвантажують фури, та міцні обійми

В центрі "ВСІ Поруч" весь час є люди. Щойно їде одна машина з військовими, заповнена під зав'язку, одразу на парковку заїжджає інша. Нескінченний потік коробок та мішків в обидва боки. Дівчата, які там працюють, відмахуються від пропозиції допомогти, хапають коробки та відносять до чергової машини.

— Вони в нас феміністки, — сміється Ваге. - Все роблять на рівні з чоловіками. Розвантажують фури, іноді з такою швидкістю, що ми не встигаємо за ними. Звичайно, вони виконують ще таку унікальну функцію — створюють затишок в центрі. Хлопці, які вийшли з позицій, приїздять до нас, заходять та бачать дівочі усмішки, кожного вони обіймають, варять каву, пригощають смаколиками. Це дає нашим воїнам таке забуте відчуття дому та спокою. Це безцінні речі, я вважаю.

Ми заходимо всередину. Тут дійсно пахне кавою та свіжим хлібом, на диванах картаті  ковдри, на стінах прапори. Троє військових з втомленими очима п'ють каву та тихо спілкуються між собою. Один показує дівчині відео на телефоні. Дівчину звуть Світлана. На дверях в одну з кімнат бачимо напис: “Головний лікар Світлана Миколаївна”.

— Ви дійсно лікарка?

— Звичайно ж ні, — сміється дівчина. — Просто я відповідаю в центрі за медицину. В цій кімнаті вона зберігається. Якось приїхали незнайомі хлопці за медичкою, їм сказали жартома: "Знайдіть Світлану Миколаївну". Ті прийшли, стали за дверми, соромляться, постукали кажуть: Світлана Миколаївна, можна до вас у кабінет? Після того в нас і з'явилась та табличка на дверях. Ми тут всі жартуємо одне над одним, бо без гумору можна зійти з розуму. 

Світлана веде нас до двох стендів, які повністю завішані шевронами різних бригад та підрозділів.

Стенд із шевронами підрозділів, яким допомогли волонтери "ВСІ Поруч". Фото - ВСІ Поруч і Олексій Ладика

— Це наша гордість та найбільший скарб. Проводимо такий собі обмін. Коли хтось вперше до нас приїжджає, то мій обов'язок взяти в них шеврон бригади. Одного разу я попросила шеврон, а в хлопців він був один. Кажуть, вибачте, не можемо дати. А я в лінзах була, і в той момент якраз під лінзу попала якась пилинка, в мене око починає червоніти, сльози течуть рікою. Він так злякався, засмутився, каже: "Перепрошую, не засмучуйтесь, ось тримайте". Зняв та повісив на стенд. З того часу то мій обов'язок - збирати шеврони.

— Якщо казати серйозно про нашу роботу, то на нашому напрямку немає лікарні або шпиталю, якому б ми не допомогли. Починаючи з перев’язувальних матеріалів та шприців і до хірургічних столів. За півтора роки роботи нам вдалося привезти 7 апаратів “Rapid Infusion”, який рятує життя пораненого при сильній втраті крові. За 2 хвилини він закачує в поранену людину 2 літри теплої крові. Привезли 25 переносних мобільних апаратів УЗД, близько тисячі апаратів зовнішнього фіксування, хірургічні дрилі, монітори пацієнтів, інфузомати, мультифункціональні ліжка та хірургічні інструменти, - додає Світлана.

“Ніколи не ділимо на свої та не свої підрозділи”

Ваге проводить нам екскурсію складом. В одній кімнаті стоять паки з водою, крупами та іншою їжею. Він продовжує розповідь:

— Не всім завжди потрібні сухпаї. Часто хлопці самі готують собі, тому пропонуємо їм все, що маємо. Ще ми практикуємо обмін. Буває у когось перебір з цукром та печивом, але немає вологих серветок. Тому вони привозять нам свої залишки, а беруть те, що потрібно.

Склад з допомогою для військових. Фото - Олексій Ладика

За півтори роки нашої роботи ми познайомились з величезною кількістю фондів та організацій. Прозорі звіти та наші коректні запити дали нам простір для нормальної співпраці. Люди бачать, що все йде за потребами, що ми дійсно важлива ланка для передачі далі всього необхідного, тому наші колеги передають до Краматорська свою допомогу без зайвих вагань. Ми своєю чесною та відповідальною позицією довели, що нам можна довіряти, а допомога дійсно доходить до адресатів.

— Ви особисто їздите на позиції до військових та розвозите те, що їм потрібно? 

— Насправді, нечасто. Наша робота побудована трошки інакше. Ми є точкою, куди можна приїхати та завантажитись. Тобто, в хлопців та дівчат є потреба, вони знаходять час, попереджають, що приїдуть, ми все збираємо та чекаємо на них. Потім стандартні чай та кава, завантажили та вони полетіли.

Маємо друзів-волонтерів, які їздять на самий край. Наші двері для цих людей завжди відкриті і вдень, і вночі. Даємо все, що потрібно, навіть якщо підрозділ, до якого вони їдуть, нам не знайомий. Є в нас одне правило, що всі, хто до нас звертаються — всі наші. Ми ніколи не поділяли військових на “наші” та “не наші” бригади, не маємо улюбленців. Всі, хто на нашому напрямку потребують допомоги — без неї не залишаться. Часто ми погоджуємось на якийсь важливий, але важкий збір, а тільки потім починаємо думати, як його виконати. 

“Завжди маємо запас форми та взуття для тих, хто вийшов з самого пекла без нічого”

В іншій кімнаті лежать більш коштовні та вже виключно військові речі. 

— Військова амуніція та форма — дуже коштовні. Волонтери не завжди мають змогу купувати такі речі, бо грошей стає дедалі менше, а збори все складніше проводити. Але маю зазначити, що військові дуже рідко звертаються до нас за цим. Зазвичай вони купують собі все самі, а до нас звертаються лише за гострої потреби: коли в бою втратили спорядження, згорів наплічник, або форма, або часто буває, що втрачають все, бо то війна і ситуації різні. На такі “гарячі” ситуації маємо невеликий запас одягу, взуття та спорядження, - каже Ваге. 

— Але ж ви допомагаєте і тепловізорами та дронами? Це коштовні речі.

— Так, ми виконуємо і такі запити. Іноді оголошуємо збір, іноді наші дівчата, яких ми люблячи називаємо “хижачки”, знаходять ці речі. Вони роблять запити в різні організації та фонди, ведуть перемовини та привозять свою здобич. Велика їм подяка, бо без “очей” на війні зараз неможливо.

Найбільше, що зараз потребує уваги — це техніка та автомобілі. Машини постійно потребують ремонту. Ми намагаємось за можливості допомагати з цим також.

Але маю сказати, що не менше значення для військових мають, на перший погляд, дрібниці: репеленти від комарів, вітаміни, шкарпетки, ті ж самі труси та футболки. Коли вони мають умовні дві години, щоб вирватись на “велику землю”, ці дрібниці для них — велика радість.

Волонтери "ВСІ Поруч" допомагають всім, але не менше значення для військових мають дрібниці - шкарпетки і смаколики. Фото - ВСІ Поруч

А ще смаколики, шоколадки, молоко. Радіють їм, як діти. Дуже тішить, коли до нас приходить щось для дівчат. Якісь креми та різні дівочі штучки. Хлопці з таким захватом обирають та везуть своїм дівчатам ці дрібниці, бо війна війною, а дівчатам зробити приємне — то святе.

— До центру часто жінки приїздять?

— Взагалі, частіше чоловіки, бо вони ж вантажать собі все. Але дівчата також. 

Ми дружимо з медиками з різних підрозділів і дівчат там дуже багато. Іноді дивишся на цих красунь і думаєш, що це дуже несправедливо, бо вони мають зараз ходити на побачення, насолоджуватися життям. Одягатися красиво, робити зачіски. А вони кожного дня бачать стільки крові, болю та смерті, важко передати словами. Вони завжди більше серйозні, коли приїздять до нас. Зазвичай, менше жартують та зосереджені. Взяли все за списками та поїхали.

“Найстрашніше —  коли родичі шукають свого зниклого, а ти знаєш, що його вже немає”

— Що найважче у вашій справі?

— Найважче — це пошуки. Коли рідні починають шукати свого воїна. Іноді буває, що офіційна інформація не збігається з реальністю. А ми не маємо права сказати нічого, хоча його побратими вже знають напевно, що його немає в живих. Найважче дивитись, як рідні мають сподівання та надію, коли його вже немає. Так влаштована зараз система, на жаль.

— Останні події, пов'язані з волонтерами, як ви їх можете прокоментувати?

— В сенсі, чи возимо ми пеньюари? (сміється). Ми будемо виконувати свою роботу і надалі стільки, скільки це буде потрібно. Військові мають знати, що в Краматорську є місце, де вони мають друзів, які допоможуть в будь-який час дня та ночі. Ми намагаємось забезпечити їм надійний тил, поки вони роблять свою титанічну справу.

Книжкова шафа привертає до себе увагу. Посеред всього військового — вона як щось з іншого світу: книжки Кобзаря, Жадан, Світлана Поваляєва та Черчілль. Всі полички заставлені сучасною українською літературою.

Світлана розповідає:

— Ми приймали в гостях письменників, які привезли допомогу для шпиталя і привезли та започаткували буккросинг у нашому центрі.

Військові вантажать допомогу. Фото - ВСІ Поруч

Спочатку думали, що він не матиме попиту. Але приємно помилились. Хлопці із задоволенням беруть книжки, іноді приносять свої. Нещодавно була історія. Приїхали вони на вихідних до нас, взяли сучасну історію України. Поки пили чай з нами,  отримали повідомлення, що зранку виходять на Бахмут. І кажуть, то може книжку вам лишить, щоб, не дай Боже, оркам не дісталась?

Знаєте, було в цьому запитанні щось таке щемливе, що він хвилювався перед виходом за книжку. Звичайно, ми їм сказали, що книжку мають після повернути, й переказ повний скласти, я особисто буду приймати залік.

коментарі