"Я кричав: "Мене не чіпайте, займайтесь дитиною!": історія родини, яка вижила під завалами після авіуадару у Маріуполі

Максим Повненький з дружиною та сином потрапили під авіаналіт і опинилися під завалами пожежної частини, потім провели три дні у захопленій росіянами лікарні, і зрештою змогли вирватися з окупованого Маріуполя без жодних гуманітарних коридорів та погоджень. Зараз за життя сина Максима борються американські лікарі. 

Розповідаємо їхню історію.

Максим Повненький працює у Державній службі з надзвичайних ситуацій (ДСНС). Він жартує: назва його посади така довга, що займе пів статті, але напрямок його діяльності - профілактичний.

До 2014 року Повненький працював в головному управлінні ДСНС у Донецькій області, а після окупації Донецька бойовиками так званої "днр" їхній осередок перевели до Маріуполя, частково - до Краматорська. Максим опинився у Краматорську, тут він працював та жив до 2021 року, поки керівництво не вирішило, що усі підрозділи головного управління мають бути все ж в одному місті. Тож навесні минулого року Максим поїхав до Маріуполя, а у серпні до нього доєдналася дружина і син.

Максим Повненький з дружиною Майєю і сином Іваном

Початок війни і перший "приліт" 

24 лютого працівників обласного управління ДСНС підняли по тривозі, попередили про те, що всі і так розуміли: почалася активна фаза війни. У Максима був колега і друг Олексій, квартира якого опинилася на передньому краї фронту, тож Повненький запропонував товаришу переїхати з родиною до нього.  

Максима Повненького у Краматорську добре знають як любителя поезії - він брав активну участь у поетичних вечорах у молодіжній платформі "Вільна Хата". Коли він переїхав до Маріуполя, то одразу знайшов схожий вільний простір "Halabuda" і почав там організовувати вечори поезії.

Максим на поетичному вечорі у "Вільній Хаті"

Коли почалася війна, Максим зрозумів, що у "Halabuda" буде волонтерський осередок - так і сталося. Він прийшов туди, там збирали продукти для роздачі по бомбосховищах і захисних спорудах, збирали ліки, організували пекарню. 

"Приходили люди і кожен у своєму напрямку робив, що міг. Хтось укріпляв вікна на випадок обстрілів, ми з сином і товаришем наповнювали мішки шлаком і закладували вікна у райвідділку поліції, очищали приміщення, щоб зробити там мінімальне укриття", - розповідає Повненький. 

6 березня вперше прилетіло біля будинку, де вони ночували: у сусідів повибивало всі вікна, а у квартирі Максима лише одне вікно, - у кімнаті сина. Але оскільки вікна цієї кімнати виходили у напрямку наступу російських окупантів, то там вже ніхто не жив. 

"Нам давно казали, щоб ми з родинами переїхали на роботу, у мій офіс. У сусідів, в яких вибило всі вікна, була дитина віком три тижні. Ми залишили їм ключі, щоб вони могли ночувати і жити у нашій квартирі", - розповідає Максим Повненький.

У сусідів, в яких вибило всі вікна, була дитина віком три тижні. Ми залишили їм ключі від нашої квартири

У пожежно-рятувальній частині був підвал, в якому здебільшого перебували жінки, діти і літні люди. Максим та деякі інші його колеги спали на першому поверсі. У ті дні в їхньому районі по ночах було відносно тихо - тобто місто обстрілювали, але били не по них.

"Вже не було ні води, ні опалення, ні зв'язку, нічого не було. Але у нас на роботі працював генератор, тому відносно ще зберігалася цивілізація: можна було підзарядити телефони, їх використовували як ліхтарики. Хлопці давно вже ходили "на яму" умовно кажучи, а для дівчат ми збирали дощову воду, топили сніг і могли навіть забезпечити відносно нормальні умови у туалеті, щоб вони могли помитися", - розповідає Максим.

Авіаналіт і рятувальна операція

10 березня Максим із сином Іваном і колегою Олексієм перебували в офісі Повненького на четвертому поверсі пожежної частини. До них піднялася дружина Максима Майя - і тут стався авіаналіт на частину.

"Ми почули звук винищувача, який летів дуже низько. Скільки я був у Маріуполі, я чув такі, але здебільшого це були літаки, які були дуже-дуже високо. І навіть коли була ясна погода, попри небезпеку, я намагався роздивитися цю падлюку, де ж вона летить. Але жодного разу мені цього не вдалося. А тут звук такий, що літак десь поруч. І одночасно вибух, одночасно спалах полум'я, і ось я вже швидко сповзаю по підлозі кудись вниз, і, знаходячись на четвертому поверсі, я за мить опинився на другому під бетонною плитою, яка мене не розплющила, тому що під цю ж плиту поруч зі мною потрапили офісні стільці і вони "спружинили". Мене лише затиснуло - одна рука і голова були вільними, а все інше було під завалами. Я лежав на животі, ліва нога була підігнута піді мною і заважала нормально дихати, я головою лежав назовні. Можна сказати, що майже звисав над зовнішньою стіною на рівні другого поверху", - розповідає Максим. 

Продовжувалися вибухи, обстріли, Максим почав кликали на допомогу, кликати свою родину і колегу Олексія. Він почув лише сина - як потім з'ясувалося, він лежав біля іншої стіни, відстань між ними була 2-4 метри, але вони не бачили один одного. 

На відео наслідків обстрілу, опубліваного ДСНС, чути як Максим кличе сина: 

"Я з ним розмовляв, він сказав, що лежить, у нього придавлені ноги, ліва рука придавлена, але дихає вільно. Фактично у нас обох були цілими голова і одна рука, але мене притиснуло нижче плечей, а його - нижче тазостегнового суглобу", - каже Повненький.

Почали збиратися рятувальники, щоб витягати людей з-під завалів. 

"Я кричав: "Мене не чіпайте, займайтесь дитиною!", постійно гукав дружину і товариша. Але колеги сказали: "Ти нам не розповідай, кого як рятувати". Потім я зрозумів: я лежав у таких умовах, коли мене звільнили за допомогою ручного гідроелектроінструменту, а Івана звільняли тільки завдяки тому, що приїхав кран. Треба було підняти одночасно дві плити, які спиралися одна на одну. Коли мене звільнили, я влаштував "хвилинку тиші" - на всіх погиркав, щоб заткнулися і вимкнули все обладнання, я почав гукати дружину і Олексія. Колега так і не обізвався і його не було видно, а дружина обізвалася - рятувальники нагалодили з нею звуковий контакт і змогли за допомогою тих самих легких інструментів, якими мене рятували, звільнити", - розповідає Максим Повненький.

Наслідки авіанальоту на пожежну частину

У Майї були подряпини, забій ноги, але пересувалася вона самостійно. Максим змусив дружину спуститися у підвал.

Коли Максима звільнили під завалів, він одразу наклав Івану турнікети на всі пошкоджені кінцівки, щоб мінімізувати можливий сепсис - на лівій руці у дитини частково було знято шкіру, права нога мала відкритий перелом на гомілці, ліва нога була роздроблена в районі стегна. 

Максим із сином Іваном

"Я був з дитиною, він був при тямі. Він не скиглив, не плакав - хлопцю ж скоро 16. Поки їхав кран, я намагався його підбадьорити, розповідав про наші майбутні подорожі, про сплави на байдарках. Продовжувалися обстріли, продовжували падати ті рештки будівельних конструкцій, які одразу не впали. Я "нависав" над сином, щоб уламки, які падають на нього, падали на мене. Там висіла бетонна брила, я розумів, що якщо вона впаде, то вона розчавить і мене, і його, але піти я не міг. Приїхав кран. Слава Богу, на одній з плит, якою притиснуло Івана, залишилася монтажна петля, за яку можна було схопитися крюком. Одночасно потрібно було піднімати дві плити, бо однією придавило одну ногу, а іншою - другу. І та друга плита спиралася на першу. Вистачило майстерності і рятувальникам, і крановщику провести операцію вдало, витягнули дитину", - каже Повненький.

У лікарні був "дурдом"

Сина та дружину Максима відправили до Обласної лікарні інтенсивного лікування. Тоді там ще була відносна цивілізація - опалення вже не було, але в оперблоці працював генератор і там було електричне освітлення, був запас води, ліків, слідкували за санітарними умовами.

Криваві потьоки на світлій підлозі просто зараз стоять у мене перед очима

"10-го [березня] був "дурдом", тоді настав той переламний момент, коли у лікарні почалося усе шкереберть. У палати людей не клали, тому що це було небезпечно через обстріли. Тому поранені, хворі після операцій, ті, кому вже надали допомогу і кому ще не надали - вони всі перебували у коридорах. Ріки крові, хтось вже помер - ну це був жах! Я потім спілкувався з лікарями, вони казали, що ми потрапили у той момент, коли до лікарні різко почали потрапляти люди з важкими пораненнями", - розповідає Максим.

"Криваві потьоки на світлій підлозі просто зараз стоять у мене перед очима, коли я з вами розмовляю. Людину везуть на ношах, за нею тягнеться кров, на це вже ніхто не звертає уваги. Вздовж двох стін лежать люди на каталках, хтось на підлозі - і між ними намагаються проходити інші люди, лікарі, намагаються провозити каталки", - додає він.

Ось відео з лікарні за десять днів до того, як туди потрапив син Максима:

Іванові робили операцію близько чотирьох годин. Після неї ліва нога у хлопця була з гирею, права - з апаратом, схожим на апарат Ілізарова. Шкіру лівої руки, сказали лікарі, пришили. В хлопця була лише права рука, якою він міг себе обслуговувати.

"Допомогу надали кваліфіковану, але погано те, що навкруги не ставало ліпше. Через обстріли Івана три дні не могли перевезти з оперблока до відділення, тому що вони поєднувалися між собою переходами з великими вікнами, і це все прострілювалось", - каже Повненький.

В заручниках у росіян

Максим та його дружина ще три ночі ходили ночувати до підвалу зруйнованої пожежної частини, а до лікарні по черзі ходили годувати сина, в залежності від ситуації з обстрілами. Ввечері третього дня вони пішли до Івана вдвох і натрапили на росіян - вони захопили лікарню. Окупанти обшукали подружжя, перевірили паспорти, роздягли Максима, перевірили татуювання, коліна, плечі. Після перевірки Максима і Майю впустили до лікарні і більше не випускали. 

"Вони нас не випускали, мотивуючи це тим, що ми можемо піти і розповісти, що росіяни зайняли лікарню. А самі і вдень, і вночі використовували цю лікарню як бойову точку, ставили між двох корпусів військову техніку і "хєрячили" в ту частину міста, яку, як вони вважали, ще не "звільнили", - розповідає Повненький.

У лікарні було багато цивільних, росіяни зганяли людей з навколишніх будинків, навіть проти їхньої волі. Максим згадує чоловіка, що лежав поруч з ним - його привели до лікарні під дулами автоматів, а той чоловік йти не хотів, бо, казав, "у нього вдома нормальний погріб". 

Обласна лікарня інтенсивного лікування до війни

Люди ночували на підлозі на 8-поверхової лікарні та двоповерхової будівлі оперблоку. Попри те, що заручники "як шпроти" спали на підлозі, у більшості склалося хибне враження, що дійсно прийшли "асвабадітєлі", каже Максим.

"Поки лікарня не була захоплена, її обстрілювали, загарбники не замислювались, лікарня це чи ні. Вони її обстрілювали. А як тільки захопили, почалися тільки "вихідні" обстріли. Поруч з нами лежала жінка, яка при мені казала: "Швидше б вони "зачистили" таку-то вулицю, бо там стане тихо і я зможу піти додому". У неї у голові спрацювала лампочка: коли тут територію контролювала Україна, то сюди йшов обстріл, як тільки росіяни захопили - Україна відповідно по лікарнях не стріляє - одразу стало тихо", - розповідає Повненький.

Люди у захопленій лікарні намагалися підтримувати порядок, наскільки це можливо, встановили графік чергування, жінки сварилися, якщо хтось "невлучно" сходив до туалету. 

Наслідки російських обстрілів по лікарні. Фото - Telegram/Андрющенко Time

Що стосується російських військових, то вони не звертали уваги на цивільних, займалися своїми воєнними справами, бігали по поверхах, облаштовували точки для обстрілів. А між тим намагалися показати максимально лояльне ставлення до цивільних, через кілька днів навіть організували польову кухню - годували своїх, а що залишалося, давали своїм заручникам. 

Через три дні росіяни дозволили цивільним виходити з лікарні, але треба було позначити себе білою стрічкою. 

"Наш лікар прийшов і сказав, що нам потрібно їхати з Маріуполя, бо ліки вже закінчилися і скоро закінчаться лікарі. Після того, як росіяни захопили лікарню, лікарі почали шукати способи, як виїхати з міста", - розповідає Максим.

Евакуація без гуманітарних коридорів

Сина Максима Івана перевели з оперблоку у відділення, але у палати пацієнтів все одно ніхто не клав, бо там вікна виходили на місто і боялися обстрілів. Лежачих хворих розміщували у підсобних приміщеннях з вікнами у двір. Івана розмістили у гіпсовій.

"Він лежав на старому, "радянському" ватному матраці впритул до стіни на підлозі, поруч з ним - дівчина з пошкодженою уламками ногою, потім прохід 40 сантиметрів, потім дівчина з апаратом, схожим на апарат Ілізарова, і пробитими легенями, поруч з нею її чоловік. Перпендикулярно до всієї цієї компанії лежав чоловік, в якого поцілив снайпер, поруч з ним ночувала його дружина", - розповідає Максим про обстановку у "палаті" його сина. 

Вранці 20 березня лікар наклав Івану на "ногу з гирею" тимчасову шину, зроблену з дошок, хлопця переклали на ноші, а ноші поклали у машину Максима - для цього склали переднє сидіння, частину заднього, підліток лежав головою до торпеди, ногами у багажник. У машині було розбите лобове скло, не було заднього - Максим заклеїв його целофаном і скотчем.

"Були чутки, що будуть гуманітарні коридори, але зв'язку не було - дізнатися точно було неможливо. Ми поїхали втупу, без коридорів і погоджень. Ми розуміли, що у нас у машині дитина, яку треба рятувати", - каже він.

На блокпостах в основному стояли мобілізовані "днрівці", потрібно було зупинятися, показувати документи, відкривати багажник. Коли "днрівці" дізнавалися, що Максим і родина їдуть до Запоріжжя, намагалися відмовити - казали, мовляв, їдьте до Росії або у Донецьк, там вам вилікують дитину, або "ми у Запоріжжі будемо через три дні". 

"Ми довго стояли на блокпостах. Потім їхали маленькими дорогами, питали у людей, що їдуть на зустріч, чи ми правильно їдемо, бо вказівників немає, зв'язку немає. На зустріч багато військової техніки їхало, нас не пускали, ми стояли. Багато підбитої техніки було на дорогах, з літерою "Z" у тому числі. І весь час Івану потрібно було щось поправити, щось почухати, йому було боляче, у нього пролежень виник", - розповідає Максим.

Якщо спочатку було питання, чи будуть у нього цілі ноги, то зараз стоїть питання самого життя

Коли у черговий раз він зупинився, щоб щось допомогти Івану, з кущів почулося: "Ей, що ти тут встав? Проїжджай далі". І це вже була українська мова або суржик - Максим зараз точно не згадає. Він проїхав метрів сто, а там вже український блокпост - це було Оріхове.

Зрештою родина Повненьких дісталася Дніпра, Івана привезли до лікарні, там у нього виявили ускладнення. 

"Якщо спочатку було питання, чи будуть у нього цілі ноги, то зараз стоїть питання самого життя - у дитини виявили сепсис, зараження крові і кісток", - каже Максим. 

Головний лікар цієї лікарні домовився зі своїми колегами з-за кордону, що хлопця лікуватимуть у США - Іван з Майєю зараз там і перебувають.

Евакуація Івана до США. Фото - Facebook/Gennadiy Fuzaylov

Максим Повненький залишається у Дніпрі, продовжує нести службу у ДСНС. Вже тут у нього виявили перелом чотирьох ребер - наслідки авіанальоту на пожежну частину. Ребра вже зростаються, а щоб не було так боляче, лікарі порадили Максиму спати напівсидячи і дотримуватися спокою. З останнім складається не дуже, Повненький продовжує волонтерити і допомагає розвантажувати гуманітарну допомогу.  

"Трудотерапія допомагає відновлюватись", - жартує Максим.

* * *

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоби важливі статті самі вас знаходили і ви нічого не пропустили. Також на нас можна підписатись у Viber.

Ви також можете слідкувати за оновленнями нашого сайту на сторінці у Facebook. Слідкуйте за нами у Instagram.

коментарі