Цікаво :: Люди К. :: 17 лютого 2023 19:07 , Лєра Пімкіна
yulya-mns

"Я ніколи не думала, що мій чоловік буде сам розбирати завали батьківської хати"

“Найкращі, найсміливіші, супергерої - такими словами ми називаємо своїх захисників та захисниць, які без вагань стали на захист Батьківщини після нападу росії на нашу країну

Мужні красені, які в проміжках між боями за цілісність країни піклуються про тваринок, пишуть вірші, навчаються, закохуються та готують смачну їжу в бліндажах.

Дівчата роблять манікюр в окопах, фарбують волосся та ведуть трансляції в інтернеті, коли не зайняті знищенням ворога.

Але за кожним захисником або захисницею стоїть родина, кохана людина та діти.

Що відчувають вони, коли батька або мами немає поруч більше ніж пів року, коли кохана людина не виходить на зв'язок кілька днів, коли він у самому пеклі, а єдине, що ти можеш, - кожної хвилини дивитися в екран телефону, в очікуванні повідомлення  “В мережі”.

Що відбувається в родинах, коли чоловіки та жінки повертаються з війни, які труднощі та проблеми вони змушені долати тут, у цивільному світі?

Як родина може допомогти інтегруватися в суспільство та взагалі як починати нове життя вже після повернення?

На ці питання ми будемо шукати відповіді в нашому новому проєкті “Моя особиста війна” разом з героями та героїнями, дружинами та чоловіками військовослужбовців та ними самими.

Перша героїня - Юлія, зовсім юна та тендітна дівчина, про яку можна було робити окремий матеріал, бо вона не просто дружина захисника, вона сама волонтерка, яка з перших днів повномасштабного вторгнення почала допомагати людям. 

"Поки не переконаюсь, що з ним все гаразд - не заспокоюсь"

Спочатку Юля допомагала тільки цивільним, зокрема мамам з маленькими дітьми, згодом долучилась до благодійного фонду “Всі поруч”, який займається допомогою військовослужбовцям.

Чоловік Юлі - також доволі молодий хлопець, який вже 6 років працює рятівником в ДСНС.

“Для мене він завжди був супергероєм, він рятував людей під час  пожеж та надзвичайних ситуацій, ну а коли все почалось, після 24 лютого його робота стала ще більш небезпечною. Кожного разу, коли вони їдуть у відрядження, у мене всередині все стискається. Телефон не випускаю з рук та чекаю, поки він відмаякує. Розумієте, на всі прильоти, що були у нас в місті саме він і виїжджав.

Після обстрілів вони з хлопцями розбирають завали, витягають людей, ліквідують пожежі.

І у відрядження по області, в найнебезпечніші місця також їдуть, а я сиджу та чекаю. Звичайно, намагаюсь себе зайняти чимось. Найбільше це виходить на складі, коли я зайнята весь день, вантажимо щось, пакуємо, з людьми спілкуюсь. Тільки додому приходжу - починає накривати.

Він завжди відписує, я йому за це дуже вдячна. Бо якщо довго немає на зв'язку - телефоную його хлопцям, потім керівництву. Він знає, що я дуже наполеглива. Поки не переконаюся, що з ним все гаразд - не заспокоюсь.

"Після важкої зміни маю бути поряд, заварити чаю і просто помовчати"

Взагалі  родина чоловіка завжди дуже пишалась його вибором. Його дядько працював все життя в ДСНС, він був  щасливий, що племінник продовжив його справу. 

Але після повномасштабного вторгнення на ньому обличчя спало, каже “Це я винний, що ти зараз ризикуєш так життям,  я тебе в це втягнув”.

Але чоловік каже, що це його місія. Він і думки не має, щоб звільнитися або змінити роботу. Я направду дуже ним пишаюсь, але бачу, що йому кожного разу все важче. Не фізично, ні, просто морально.

Я чому і лишилась в місті, бо мала бути поряд. Так, на роботі є психологи, вони працюють з хлопцями, але це трохи інше. Коли він приїздить з важкого виклику, то не повинен відчувати самотність. Хтось має зробити йому чаю та побути поряд.

"Він сам доставав своїх бабусю та дідуся з-під завалів"

Я ніколи не думала, що мій чоловік буде сам розбирати завали батьківської хати. Я пам'ятаю, як йому подзвонили, як ми бігли по горі, як кричала мама в телефонну трубку. То було пряме влучання в будинок його бабусі та дідуся.

Він одягнув спецодяг та долучився до розбирання завалів. Бабусю та дідуся знайшли тільки на наступний день. Живими залишились лише кіт та пес. І добре, що знайшли хоч якісь останки, щоб ми змогли їх поховати.

Це був, напевно, один з найважчих днів його життя.

Ще раз розбирати рідні стіни йому довелось тоді, коли від обстрілів постраждала наша квартира.

Ми якраз напередодні переїхали звідти, і чесно кажучи не зовсім з міркувань безпеки, а тому, що мамі самій було страшно в будинку.  Але коли ми поїхали на той виклик разом, бо зрозуміли , що то наша квартира, стало ясно, що ми себе врятували. 

На дивані, де ми зазвичай спали з донькою, лежала бетонна плита з балконного блоку. Щоб потрапити до квартири, ключі були не потрібні, бо вхідних дверей не було. Навкруги все було потрощено.

"Після зміни на вокзалі він мовчки лежав і майже добу"

Я не знаю, як він все це витримує. Пам'ятаю жахливий день для Краматорська - обстріл залізничного вокзалу. Це була його зміна. 

Він приїхав після всього і мовчки ліг. Лежав так майже цілий день і ні з ким не спілкувався. Тільки згодом почав щось розповідати.

Як пакували людей в мішки, понівечені тіла, телефони, що почали дзвонити в кишенях у вже неживих людей. Їхні рідні дізналися про трагедію і почали хвилюватися. І телефони почали дзвонити різними мелодіями в їхніх сумках та кишенях.

Я намагаюсь зберігати холодний розум, дотримуватись певних звичок та ритуалів, які в нас були до війни.

Наприклад, кожного ранку перед його зміною прокидаюсь разом з чоловіком, збираю його на роботу, заварюю термос з кавою та виходжу у двір. Він сідає в машину, а я машу рукою допоки він не заїде за будинок. Кожного ранку один і той самий ритуал і це для нас обох важливо, це щось з минулого життя, коли ми всі були щасливими.

Коли я лишаюсь сама, то намагаюсь відволікатись вишиванням, малюю картини за номерами, але найбільше мене відволікає робота. Допомагаючи іншим, отримую певне задоволення та спокій.

Я відчуваю змішані емоції. Я дуже сильно хвилююся за нього, за його життя та здоров'я, боюсь, щоб його психіка після такої роботи вціліла. 

І одночасно неймовірно пишаюсь своїм чоловіком. Він гарно виконує свою роботу і рятує людські життя. 

Я буду поряд стільки, скільки буде потрібно, буду його надійним тилом".

Інші статті на цю тему

Merkulovcover

Він з власного досвіду розповідає мешканцям центральної України що таке війна

svyatogorsk

Чим живе зараз і про що мріє Святогірськ - напівзруйноване місто, що пережило окупацію, але на зламалося і вірить у відродження слави курортної перлини та місця сили

printer

Деталі йдуть військовим, що стримують ворога під Бахмутом і Часів Яром - цей напрямок важливий для Краматорська

коментарі