"Я пережила тоді найстрашнішу ніч свого життя". Віра Шелест - нова героїня нашого проекту "Я з цим живу"
Ми продовжуємо наповнювати історіями наш спеціальний проект "Я з цим живу". Це проект про людей, яким життя приготувало великі випробування та які знаходять в собі сили пройти через усе і надихають своїм прикладом інших не опускати руки в сладних ситуаціях. Нова героїня нашого проект - Віра Шелест.
І її історія - одна з найболючиших та страшних тем, які є в суспільстві, - це втрата дитини.
Як таке сталося та як вони з чоловіком змогли пережити трагедію, ми розкажемо вам в черговій серії нашого проекту.
“Я дійсно з цим живу”
Це сталося багато років тому, коли Віра була зовсім юною дівчиною. Але вона каже, що не проходить і дня, щоб вона не згадувала той день.
“Я з цим живу. Кожного дня згадую те, що сталося. Не можу сказати, що біль минув. Він просто зачаївся десь всередині. Але я розумію, що він зі мною назавжди, як шрам, але не на тілі, а в серці», - розповідає жінка.
Віра приїхала до Краматорська з Покровська та вступила на навчання. Зі своїм чоловіком вони разом вже 23 роки. Познайомились, коли Віра, виконуючи журналістське завдання, пішла записувати інтерв’ю. Зараз в них двоє дітей. Старшому синові 15, а донечці 10 років.
“Моя історія - трагічна для мене, але достатньо банальна в цілому для країни. Я мала стати мамою в неповні 22 роки. Вагітність була дуже легкою, я була молода та здорова жінка. Дитина була бажаною, це мав бути наш первісток. Не було ніяких страхів, я носила дитину дуже легко, не мала токсикозу та інших негараздів. На сьомому місяці вагітності я ще їздила на олімпіаду до Києва, бо була та той час ще студенткою. За 9 днів до пологів ми з чоловіком їздили до лісу. Тобто, не "хворіла вагітністю", як деякі жінки, а почувалася дуже легко.
Єдине - це було відчуття того, що я не хочу залишатися в цьому процесі на самоті, і ми неодноразово обговорювали з чоловіком варіант партнерських пологів. Але то був 1999 рік і такої практики в місті ще не було.
Я стояла на обліку вагітних, робила всі аналізи, проходила всі планові діагностики. Паралельно зі звичайною лікарнею, консультувалась в приватній клініці. Там мене консультував лікар, який спостерігав мою вагітність. Він був впевнений, що зі мною все гаразд і зі спокійним серцем відправив мене на пологи.
Їхала я на пологи також досить спокійно. Лікарка, яка була того вечора на зміні, була мені знайома, біль я переношу нормально, вмію правильно дихати, вік - 21 рік, тобто оптимальні дітородні можливості. Тому хвилювання в мене майже не було.
Я приїхала до пологового будинку о сьомій вечора. Сам процес підготовки до пологів був, як на мене, досить принизливим. Всі ці гігієнічні процедури, не дуже делікатні по відношенню до жінки.
Звичайно, я виконувала все, бо так роблять усі жінки. Найнеприємніше в цьому всьому те, що із стану особистості в якийсь момент ти перетворюєшся на організм. Мало кого хвилює твій комфорт і твої відчуття. З тобою поводяться як із набором біологічних якостей. Особливо неприємно вражало звернення “Мамочка” і напис “Амбулаторна карта хворої”. Пробачте, але вагітність це зовсім не хвороба і я ще ніяка не мамочка.
Перші години я почувала себе спокійно, дихала та рахувала перейми. Але не було достатнього розкриття шийки матки і лікарка сказала, що мене мають стимулювати. Мене розмістили на кріслі і після цього лікарку я не бачила довгий час. Була ніч. В пологовій залі я час від часу залишилась сама. Десь в коридорі сиділи дівчата санітарки, акушерка також була мало залучена до процесу.
“Почалися найстрашніші години мого життя”
Треба зазначити, що ми не “домовлялись” із лікаркою стосовно моїх пологів. Можливо, це був якийся юнацький максималізм, але ми не були прихильниками хабарів та домовленостей.
Тому уважного до себе ставлення я не відчувала з перших хвилин. Після того, як пологи почали затягуватися, в мене з’явилося відчуття тривоги.
По-перше, я була прикута до крапельниці і не мала змоги перевернутися на бік або якось змінити положення тіла, до болю від переймів додавався ще і дискомфорт від затерплої спини, шиї. Але найстрашнішим в цьому всьому був зовсім не біль, а відчуття того, що ти не розумієш, що відбувається.
Ніхто не розповідає, що зараз з тобою роблять і що буде далі. Дуже нечасто до мене підходила лікарка, бо в той час вона спала. В один з тих моментів, коли вона приходила до мене, сказала, що відкриття дуже мале і вона вирішила пробити навколоплідний міхур. Таким чином вони хотіли простимулювати пологи. На той момент фізіологію процесу я не зовсім розуміла, і вважала, що лікарка знає, як краще. Тому, коли минув певний час, а пологи так і не почалися, я запанікувала.
Тільки коли я сказала, що зараз зніму крапельницю і сама піду шукати лікаря, вони гукнули її
Я розуміла, шо навколоплідних вод вже немає довгий період і дитина і не в рідині, і не дихає. Біль тим часом зростав, перейми ставали частішими, а час між ними все коротшим. Але відкриття все ще не було достатнім для пологів. Страх та паніка змусили мене знову покликати лікарку.
Санітарки казали “Жіночка, лежіть, лікар сама знає коли прийти, чого ви така знервована.”
Тільки після того, як я сказала, що зараз зніму крапельницю і сама піду шукати лікаря, вони гукнули її. Та в свою чергу сказала “Віра, лежи, не хвилюйся, все буде нормально”.
Вранці, коли скінчилася зміна, вона пішла і після цього я її більше ніколи не бачила.
Трохи згодом, коли я вже жила не відчуттям часу, а відчуттям болю та страху, до мене в палату без моєї згоди завели групу дітей 15-16 років. Здається, це були практиканти з медичного училища. Я з розумінням відношуся до того, що студентам потрібно навчатися. Але думаю, що для цього потрібно було хоча б запитати моєї згоди.
Підлітки стояли в кутку і були налякані. Зі всієї групи до мене підійшла одна дівчина. Вона порахувала мій пульс та перейми і спитала, чи може щось для мене зробити. Я попросила її зателефонувати моєму чоловікові і сказати, що не все гаразд.
Скоріш за все саме цей дзвінок і прискорив процес. Чоловік почав телефонувати до лікарні і ставити питання.
Стан ву мене був практично неадекватний. Я була вимучена, в мене розірвалися капіляри в очах та по всьому тілу, наколишнє сприймалося наче через марево. І все далі я пам’ятаю епізодично.
Потім був ранковий огляд, коли всі лікарі ходять по палатах групою. До мене підійшла Птиця Таїсія Анатоліївна. Я почала хапати її за руки та просити щось зробити, бо це було вже нестерпно.
“Вам треба негайно робити операцію!”, - порадила вона. І після цього чоловікові видали список всього, що треба купити для операції. Поки він не оббігав всі аптеки та не привіз повний список необхідного, операцію не почали. А це був 1999 рік і не все можна було купити одразу. Тож на це також пішло немало часу.
Важко сказати о котрій, можливо об одинадцятій, мене повезли на операцію. Мені підсовували якісь папірці, я підписувала їх, але що то було, мені важко сказати.
Це був не то сон, не то марення. В одне з пробуджень мені сказали, що дитина померла. Це був хлопчик і він прожив 18годин
Коли я прийшла до тями, то побачила, що “розпанахана” по всьому животу. І одразу спитала, що з дитиною. Лікарі відводили очі і мовчали. Потім мені сказали, що дитина дуже слабка і знаходиться в реанімації. Згодом сказали, що у нашого хлопчика відкрилася кровотеча. А потім зі мною говорив батько мого чоловіка. Вінрозповів, що дитина скоріш за все не виживе. А якщо і залишиться жити, то буде ментально хворою, бо все те, що сталося, негативно вплинуло на головний мозок.
Мені постійно робили якісь уколи. Це був чи то сон, чи то марення. І в одне з таких пробуджень мені сказали, що дитина померла. Це був хлопчик і він прожив 18годин.
Життя “після”
Окремий травматичний досвід був, коли я залишилася в пологовому будинку до моменту виписки. В палаті я перебувала вдвох з жінкою, у якої також померла дитина. Ми постійно чули дитячий плач, і навіть одного разу санітарка принесла мені на годування чужу дитину. “Ой, це та мамаша, що дитина померла, ой, вибачте”, - і з цими словами вийшла з палати. Це було невиносно...
Ніхто не попередив і не сказав, що робити, коли в мене почалася лактація. Я просто розірвала простирадло і туго перев’язала груди, бо інтуїтивно відчувала, що треба так зробити.
Саме тоді в мене мабуть і сформувалася модель поведінки, яку я потім застосовувала у своєму подальшому житті. В момент максимальної травми та напруги в мене вмикається холодний розум. Я тоді не проронила ані сльозинки.
Я думала, що викинутися з вікна буде найкращим способом обірвати біль в собі. Але підтягнутися до підвіконня не вистачило сил і я падала назад в кімнату
Я попросила подругу принести мені книжки, які потрібні були для наступного року навчання. Лягала, відверталася до стіни і просто читала. З ранку до вечора, книжку за книжкою. Санітарки, не соромлячись, обговорювали мене, мовляв ти диви, дитину втратила і лежить читає книжки.
Кожного разу, коли я залишилась сама в палаті, я намагалася встати і дошкандибати до вікна. Це був п’ятий поверх. І я думала, що викинутися з вікна буде найкращим способом обірвати біль в собі. Але підтягнутися до підвіконня не вистачило сил і я падала назад в кімнату.
Коли мене виписали з пологового будинку, то видали висновки патологоанатома. Там було написано “здорова доношена дитина”, було зазначено зріст та вагу. Але зрозумілої відповіді, що стало причиною смерті, там не було.
В той час мій стан був надважким. Я майже не могла ходити. Виявилось, що під час операції мені занесли інфекцію. Я попросила маму відвезти мене до лікаря в Покровськ, де мені зразу ж направили у реанімацію. За ті два тижні, що я там лежала, вони зробили все, щоб зберегти мої дітородні органи. Це було неймовірно боляче. Якщо сказати просто, то це були 28 міні пологів у стрімкому режимі.
Але завдяки цьому я нині жива та двічі мама. Після виписки, мій лікар із Покровська підійшов і сказав, що якщо я наважусь подати до суду і почну шукати правду в цій трагедії, то він готовий свідчити на мою користь і вважає, що лікарі в Краматорську проявили злочинну недбалість.
Це був дуже сміливий вчинок з його боку, бо лікарі дуже нечасто дають свідчення один проти одного.
Так, ми вирішили, що будемо шукати справедливість і звернулись до прокуратури в Краматорську. Привезли всі документи, і як виявилось, вони були видані з порушеннями.
“Дійсно, порушень багато, - сказав заступник прокурора, - але я скажу вам зараз не як юрист, а як людина. Зараз міністром охорони здоров’я працює Раїса Богатирьова. Вона із Краматорська. Вам вимотають усі нерви, ви знову проживете цю трагедію, але правду не зможете довести.”
В мене були ще якісь наївні спроби боротьби. Я звернулася до знайомого журналіста з проханням розповісти мою історію. Він розгубився, сказав: “Розумієш, така історія, ми тільки-но написали про них гарний матеріал, і до того ж моя дружина пов’язана з цією сферою.” Коротше кажучи, я вирішила, що залишу всі спроби и почну жити далі.
“Не впевнена, що ми в родині пережили цю історію”
Так, з цим можна навчитися жити, - каже Віра, - але забути неможливо. Воно як шрам. Незважаючи на те, що в мене є ще двоє прекрасних дітей і я маю позитивний досвід материнства, все одно я згадую про це кожного дня.
Коли я повернулася додому, то мій чоловік постійно був поруч. Він усіма силами намагався витягнути мене з цього. Йому було дуже важко. Зараз я розумію, що він ніс свій біль і намагався полегшити мій.
Наша трагедія дуже вплинула на подружнє життя. Людина завжди шукає, кого б звинуватити в своїй біді або куди прилаштувати свій біль. І коли ти не можеш його направити адресно, тобто на лікарів, ти починаєш виміщувати його на близьких. Я дорікала чоловікові, що його не було поруч і мені довелося весь цей шлях пройти самій.
Ми з чоловіком завжди були не тільки подружжям, ми були друзями, мали однакові погляди на життя та однакові цінності. Наша родина була побудована не на простій звичці та побуті, це була справжня близькість. Саме це і допомогло зберегти родину, бо те, що трапилось, стало великою тріщиною у відносинах.
Мене це зламало в емоційно-жіночому сенсі. Тобто прийшло розуміння того, що світ навколо жорстокий і ти сама маєш тримати удар. Не треба очікувати, що є хтось сильніший та мудріший за тебе, що хтось прийде на допомогу.
Озираючись назад, я розумію, що мій чоловік опікувався мною, закривши очі на свої переживання. Він насправді розумів, що всі дорікання, вони не на його адресу. Просто так сталося, що поруч саме він.
Відкрито і чесно, з усіма нюансами, ми змогли проговорити всю нашу історію тільки нещодавно, коли минуло більше 20 років.
читайте також інші матеріали проекту:
Сначала мучил вопрос: "Почему я?" Но спустя три года могу сказать уверенно - полноценная жизнь с диабетом возможна
“Весь час мене тримала рука чоловіка та мамині молитви”. Як мешканка Краматорська Ангеліна Шостак перемогла рак
Цього року в день, коли сталася та трагедія, чоловік був у від’їзді. Мені весь час хотілося плакати, я постійно згадувала те, що сталося і була сама не своя. Вдома був старший син. Він знав про цю дату в нашому календарі і тому постійно обіймав мене, пригортав до себе, втішав як міг. І коли чоловік повернувся, я сказала, що мені було дуже прикро, що його в цей день не було поруч зі мною і син був вимушений це робити замість нього.
І ось на тлі моїх претензій ми сіли і вперше за довгі роки проговорили всю ситуацію. І саме тоді в повній мірі я зрозуміла, що він відчував мій чоловік.
“В тебе всередини могила”
Всі 22 роки я шукала різні способи змиритися з ситуацією. Починаючи від традиційної церкви, де я ставила питання: “В мене померла нехрещена дитина і що з нею буде далі?” Я отримала дуже негативну відповідь, що тепер моя дитина знаходиться в пеклі, бо я як мати мала хрестити його хоча б мінімальним хрещенням. На тому моє спілкування із православною церквою і скінчилися.
“Приходилось терпеть нападки одноклассников. Очень сложно было в 6- 7 классах, в этом возрасте дети особенно жестоки”
Новый герой нашего проекта "Я з цим живу..." - Антон Гудыма. Ему 23 года и у него детский церебральный паралич
Були в мене спроби спілкування з традиційними психологами, але і вони не допомогли.
А ось що допомогло, так це нетрадиційна психологія, так звані “системні розстановки, де я змогла подивитись на ситуацію більш відсторонено
Я вдячна психологу, яка одного разу сказала мені : ”Твоїй новій дитині немає куди прийти, в тебе всередині могила. Поки ти не відпустиш першу дитину, нова ніколи не прийде”.
І тоді мені довелося це зробити. Я пройшла через психологічну терапію, відпустила-прийняла свою втрату і знову стала мамою. Через 7 років у нас з’явився чудовий син, а трохи згодом і донечка.
Коли я дізналася, що знову вагітна, мені стало лячно. Я спочатку не зверталася до державної медицини, а ходила на консультації в приватну клініку і, чесно кажучи, просто зайти до того страшного для мене приміщення пологового будинку було своєрідним викликом самій собі.
І одного разу я все ж таки зайшла туди, переборюючи себе, свої страхи та внутрішній біль. Але не для того, щоб народжувати там.
Двох своїх дітей я народила в інших містах. І це були зовсім інші історії. Наповнені турботою та ввічливістю медичного персоналу, теплом та любов’ю.
Подписывайтесь на наш Telegram-канал, чтобы важные новости сами вас находили, и вы не пропустили ничего интересного
Вы также можете следить за обновлениями сайта на нашей странице в Facebook. Подписывайтесь на наш Instagram.
