"Я хочу померти вдома": як краматорські волонтери їздили під обстрілами евакуйовувати людей із Сєвєродонецька

"Ой, ой, ой… Так боляче… Залиште мене вдома. Я буду вдома помирати", - баба Аня лежить на ковдрі на підлозі автобусу під задніми сидіннями. На ній рожева кофта, синє у засохлих соплях пальто, коричнева в'язана шапка, великі окуляри і великі чорні рукавиці, якими вона з усіх сил тримається за сидіння.

"Не треба помирати. Будемо жити!", - відповідаю і кладу свою руку на велику чорну рукавицю. Хочу, щоб баба Аня відчула, що вона тут не сама і щоб не боялася.

Кожного разу, коли автобус скаче по ямах та нерівностях на дорозі, бабуся ще дужче кричить: "Ой, ой, ой! Як боляче!". А ям вистачає - якщо у Сєвєродонецьку дороги ще більш-менш, то у сусідньому Лисичанську вони зовсім погані.

Бабі Ані боляче. Вона просить залишити її вдома. Фото - Kramatorsk Post

Баба Аня їде в евакуаційному автобусі. Разом з нею ще 12 літніх людей. Серед них є ще один лежачий хворий - дідусь, який вже навіть не може говорити. Він лежить із сечоприймачем на ковдрі у проході автобуса, накритий іншою ковдрою, в нього є подушка - доглядальниця попередила, що подушку під голову потрібно покласти обов'язково. 

Баба Аня жила разом з племінницею. Сусіди кажуть, що коли росіяни почали гатити по Сєвєродонецьку, то племінниця забрала гроші і поїхала з міста. Але наостанок таки "подбала" про бабусю - щоб не падала з дивану, поклала її на підлогу. За бабою Анею у міру сил і часу доглядали сусіди. Вони і попросили евакуювати жінку.

Її квартира на другому поверсі п'ятиповерхівки, останнього поверху у цьому під'їзді вже немає - його знесло "Градами". Важкі уламки розбитої будівлі лежать просто біля входу у під'їзд, біля них на стіні написано: "Настюша, я тебя люблю". У дворі навпроти будинку стоїть спалена автівка - це наслідки обстрілу, який стався 8 березня, у Міжнародний жіночий день. 

Двір і будинок баби Ані. Фото - Kramatorsk Post

Волонтер Володимир Швецов і сусід виносять бабу Аню на ношах, жінка намагається схопитися руками за поручні і кричить: "Я падаю! Падаю!". Оскільки за поручні схопитися не виходить, вона намагається схопити за руки і голову Володимира.

Поки бабусю виносили, пролунав гучний вибух. Ми занервували, але місцевих, схоже, це не дуже налякало - вони більше переживали, щоб коли бабу Аню будуть виносити з під'їзду, на неї не впали плити зі зруйнованого "Градами" п'ятого поверху.

За кілька годин, коли ми приїхали до Слов'янська до лікарні і переклали бабу Аню з її ковдри на ліжко, побачили, що на поясниці та сідницях у неї жахливі пролежні.

"Хочу бути корисним"

Краматорець Володимир Швецов мав невеликий бізнес, пов'язаний з налагоджуванням та ремонтом верстатів. Він та його підлеглі виконували замовлення у багатьох країнах, навіть у такій екзотичній як М'янма. Потім на півроку поїхав до Молдови, керував соціальним проєктом. 

Володимир Швецов організував евакуацію із Сєвєродонецька. Фото - Kramatorsk Post

 Коли почалась війна, Володимир, як і багато інших людей, відчув, що хоче приносити користь, і у пошуках, чим себе зайняти, потрапив до Центру підтримки ветеранів АТО та їх сімей "Поруч". У середині березня він та інші волонтери організували одну з останніх евакуацій мешканців Ізюма - наступного дня через бойові дії дістатися міста вже було неможливо.

"Я хочу бути корисним, хочу бути частиною цього процесу. Страшно не бути частиною цього процесу", - каже Володимир, пояснюючи, що спонукало його займатися евакуацією людей з лінії фронту.

Евакуація з Ізюму: "Люди не хочуть їхати. Кажуть, що у підвалах безпечніше"

Волонтер з Краматорська Володимир їздив до однієї з найгарячіших точок російсько-української війни і розповів, як вивозив людей з Ізюму

Зараз - його перший виїзд до Сєвєродонецька. Він отримав від громадської ініціативи "Восток-SOS" список людей, яких треба евакуювати, їхні контакти та гуманітарну допомогу для місцевих мешканців, які не хочуть виїжджати - крупи, макарони, консерви, цукор, борошно, засоби гігієни і так далі. Володимир домовився з компанією "Вода Донбасу" про автобус для евакуації, дістав ноші для того, щоб переносити лежачих хворих.

Вранці ми приїхали до Семенівки - селища на околиці Слов'янська, яке було епіцентром боїв між російськими бойовиками і українськими військовими у 2014 році. Там досі є зруйновані обстрілами будинки. Коли ввечері ми проїжджали повз ці місця вже з евакуйованими людьми, довелося "заспокоювати", що це не нові руйнування.

На Семенівці на нас чекав автобус, на якому ми мали евакуювати людей. Бачу: величезний "Неоплан". Думаю: "Ого, як комфортно людей евакуюють!". Але виникла проблема: нам дають автобус, та без водія. Вова почав "рішать" це питання, телефонувати знайомим, хто міг би керувати автобусом і їхати у "гарячий" Сєвєр.

Я кажу: "Вов, а ти попередив, що треба кермувати "Неопланом"?".

"Яким "Неопланом"? Он наш автобус!", - і Володимир кивнув на старенький "ЛАЗ", який стояв поруч і який я навіть не помітив.

Зрештою нашим водієм став боєць ізюмської тероборони - цей підрозділ допомагав Володимиру з евакуацією людей з Ізюму. Ми трохи заспокоїлись, бо їхати з військовим через блокпости і до міста, яке постійно обстрілюють, якось впевненіше. Але "ЛАЗом" ми не поїхали - пересіли на "Еталон" тероборони. Він хоч і менший, але більш швидкий та маневрений, сказав водій.

Боєць ізюмської тероборони став нашим водієм. З ним спокійніше. Фото - Kramatorsk Post

Через обстріли у Сєвєродонецьку кілька днів не було світла і зв'язку, тому додзвонитись до тих, кого мали евакуювати, не було можливості. Вже в автобусі стало відомо, що комунальники налагодили світло і зв'язок, і Вова зміг додзвонився до чоловіка з його списку. Але той відмовився їхати, сказав: 'Ми у підвалі, нас тут 200 людей. Ми тримаємо стрій! Ми нікуди не поїдемо!".

Як виявилося, навіть під обстрілами, живучи у підвалах, люди не хочуть залишати рідні місця.

Коти і комфортний підвал - причини не евакуюватися

"Коли ми їхали в Ізюм, я думав, що ми забагато взяли гуманітарки. Але коли ми приїхали, зрозумів, що її було мало. Боюсь, і зараз так буде", - каже Володимир. Увесь прохід автобусу заставлений пакетами з гуманітарною допомогою.

Гуманітарна допомога. Фото - Kramatorsk Post

"Люди в Ізюмі тижнями жили у підвалах, у них немає нічого. І що цікаво, в одному районі люди ділилися їжею один з одним, не брали собі зайвого, а коли ми приїхали до місцевого ДК, там люди жили у правому крилі і лівому. І ось люди з одного крила не спілкувались з іншим. Ми прийшли, сказали, що вивантажили гуманітарку у лівому крилі, йдіть беріть. Вони такі: "Так тож у лівому", - згадує Володимир.

Ми проїжджаємо Лисичанськ, бачимо згорілий торговий центр, кілька пошкоджених обстрілами будинків, але в цілому, як нам здалося, місто жило мирним життям: люди ходили по вулицях, їздив транспорт, працювали магазини.

Лисичанськ. Фото - Kramatorsk Post

Зовсім інша картина у Сєвєродонецьку. Коли ми в'їхали в місто, одразу кинулися в очі пусті вулиці без людей і машин. Потім бачимо - у п'ятиповерхівки немає останнього поверху! Ще кілька десятків метрів - в асфальті вирва від снаряду. Завертаємо у двір, зупиняємо автобус між двома "хрущовками" і просто біля одного з будинків бачимо купку уламків снаряду, випущеного з "Граду".

Наслідки російських обстрілів Сєвєродонецька. Фото - Kramatorsk Post

Вова продзвонює людей зі свого списку, бере пакети з гуманітаркою, йде до першого під'їзду, заходить до підвалу і питає тамтешніх людей, чи не збираються вони евакуюватися. Охочі виїхати є - бабуся з четвертого поверху. Син і онук допомагають зібрати її речі і посадити до автобусу.

Так проходимо усі під'їзди, роздаємо гуманітарку і питаємо про бажання евакуюватись. У четвертому під'їзді біля входу у підвал розмовляють чоловік і жінка. Віддаю їм пакети з продуктами. Вони не хочуть їхати. Питаю, чому.

"А раптом все налагодиться?", - відповідає жінка і дивиться на мене з надією, що я скажу, що дійсно налагодиться. Я заперечно хитаю головою. - "Ну у мене робота ще є. Поки є робота, я залишусь".

"Газ вдома є - я собі можу приготувати їсти. Ліжко є, телевізор є. Якщо буде обстріл, я собі спущуся у підвал, там все облаштовано. Навіщо мені їхати?", - відповідає чоловік. Далі він питає, чому українські військові "просто не вийдуть з міста, щоб його не обстрілювали*. Дискутувати не маю ні часу, ні бажання, прощаюсь і йду далі.

У сусідньому будинку з підвалу вийшли літній чоловік і жінка, жмуряться від світла. Вони називають себе "погорільцями" - їхній будинок чотири дні тому росіяни обстріляли з "Градів", частину п'ятого поверху знесло, виникла пожежа. Рятувальники не змогли загасити вогонь через обстріли і сильний вітер, полум'я перекинулося на зворотній бік будинку. Коли ми приїхали, згорілі квартири ще диміли, у повітрі стояв запах гару. На дверях у під'їзд "погорільців" було написано: "Люди". Але люди звідти перебралися до підвалу будинку навпроти. Їхати вони не хочуть. 

З цього будинку після обстрілу люди перебралися у підвал будинку навпроти. Фото - Kramatorsk Post

Навпроти будинку баби Ані на лавочці сидять літні жінка та чоловік. Жінка не хоче їхати, бо у неї кіт і собака: "Я заради них життя віддам!". Чоловік сумнівається, каже, що треба порадитися з донькою.

Поступово автобус заповнюється людьми, які хочуть евакуюватися із Сєвєродонецька - це літні жінки і один літній чоловік. Їдемо на наступну адресу - за лежачим дідусем, якого ми потім покладемо в прохід автобусу. До його квартири заносимо пакети з гуманітаркою - домовилися з доглядальницею чоловіка, що тут буде розподільчий пункт, з якого мешканці будинку будуть забирати їжу собі. 

Поки спускаємо дідуся ношами, знову лунають вибухи. Один прогримів так близько, що я аж присів. Пасажири автобусу сильно занервували: "Давайте вже їхати!". Військовий-водій хоче вийти покурити, але одна бабуся каже: "Не йдіть, будь ласка! Мені з вами спокійніше".

Ми беремо гуманітарку і носимо вже не у квартиру, а до під'їзду - звідти мешканці вже самі донесуть на другий поверх. Вирішуємо, що далі по Вовиному списку їхати не будемо, бо ситуація загострюється і скоро вже вечір.

Одна з евакуйованих літніх жінок. Фото - Kramatorsk Post

У Лисичанську намагаємось забрати ще одну жінку - племінницю однієї з евакуйованих. Довго кружляємо незнайомими вулицями, доки не заїжджаємо до приватного сектору і не зупиняємось на грунтовій дорозі посеред будинків. Пасажири автобусу починають сварити жінку, вона огризається, щоб не насідали. Оскільки домогтися точного пояснення, куди їхати далі, ні від жінки, ні від її племінниці не виходить, Вова вийшов з автобуса і йде питати місцевих. Через пару хвилин повертається, я питаю:

"Куди нам їхати?".

"Туди", - Володимир меланхолійно махає рукою кудись вперед.

"Туди" - це не напрямок!!! "Туди" - це не напрямок!!!", - кричу я через весь автобус. Володимир думає кілька секунд і дає команду їхати без племінниці.

За словами голови Луганської ОДА Сергія Гайдая, підконтрольну уряду територію Луганщини залишили більше 30 тисяч людей - це лише офіційно, не враховуючи волонтерських евакуацій, як-от робить Володимир.

"На жаль, кілька десятків тисяч людей залишилися в великих містах. Це ті, хто ніяк не хоче їхати. Вони чомусь дуже вперті. Думають, що омине, хтось переймається про своє майно. Намагаємося з ними працювати, пояснити, що коли орки підуть, то вони будуть руйнувати все на своєму шляху; будуть реальні вбивства і геноцид. Потроху вдається вмовляти людей, домовлятися з ними. Але ми не можемо силомісь їх вивозити, тому що в нас евакуація, а не депортація", - сказав він в інтерв'ю НВ.

Коли ми вже виїхали на трасу "Київ-Харків-Довжанський" і по хорошій дорозі попрямували до Слов'янська, Володимир почав записувати дані евакуйованих. Дійшла черга до останньої жінки, яка сиділа на сидінні поруч із бабою Анею. Вона назвала своє ім'я та прізвище. Вова спитав: "Яка у вас була адреса у Сєвєродонецьку?". Жінка подумала десять секунд, назвала адресу. І заплакала.

* * *

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоби важливі статті самі вас знаходили і ви нічого не пропустили. Також на нас можна підписатись у Viber.

Ви також можете слідкувати за оновленнями нашого сайту на сторінці у Facebook. Слідкуйте за нами у Instagram.

коментарі