"Як би я не втомлювався, я розумію, що те, що я роблю - це корисна річ. Живу не дарма"

Наталія Канцідал, соцпрацівниця благодійного фонду "Карітас" у Краматорську, дзвонить у двері квартири на четвертому поверсі "хрущовки". Чекаємо секунд тридцять і чуємо за дверима шуркіт. 

Ось замок клацає, Наталія відчиняє двері і перед нами постає 80-річна Віра Михайлівна. В неї немає однієї ноги, але другою ногою вона ходити не може, тому що у неї також пошкоджена рука і жінка не може нею спиратися на милиці чи палицю. Тому пані Віра тагне другу ногу за собою, ковзаючи по підлозі на юбці та допомагаючи собі руками і тазом - так і пересувається.

- Я втратила ногу по своїй глупості. Їхала на роботу, тролейбус різко загальмував, люди юрмилися, мене штовхнули і я вдарилася об сходинку тролейбуса [трохи вище щиколотки]. Поки доїхала на роботу, нога опухла, пішла до травматолога, розповіла, що сталося, він сказав: "Іди працюй, не вигадуй, нічого там немає". Сказав, що забій, рентген не зробив, а виявилося, що там був не забій, а тріщина, - розповідає жінка свою історію.

Віра Михайлівна. Фото - Олексій Ладика/Kramatorsk Post

Віра Михайлівна була медпрацівницею у третій поліклініці - пропрацювала там 36 років. Нещастя сталося з нею 1995 року. Лише через півтора року після випадку у тролейбусі - коли нога вже почала гнити - жінку направили на консультацію до Донецька. За словами пані Віри, вона пролежала у донецькому госпіталі п'ять років, але ногу врятували так і не змогли - у 2000-му році її ампутували.

- Якби вчасно зробили рентген, наклали гіпс, то нога зрослася і все було б добре, - сумна констатує Віра Михайлівна. Ми розмовляємо з нею у коридорі її однокімнатної квартири.

Завдання на сьогодні - приготувати їжу

Тим часом Наталія порається на кухні - миє посуд, набирає у каструлі воду, ставить їх на електроплиту, чистить картоплю, моркву і цибулю. Сьогодні вона готуватиме для Віри Михайлівни суп з гречкою і кашу.

- Я або [мій чоловік] Льоша, або ми вдвох приходимо двічі на тиждень - у понеділок і четвер. Людина не може ні до пічки, ні до води дістати, і ми їй готуємо один раз на три дні, а другий раз - на чотири. Набираємо воду, вона п'є з банок, вмивається - до чого дістає з підлоги, тим і користується.

Зазвичай соцпрацівники готують для пані Віри першу страву (суп чи борщ), другу страву (кашу - в основному вівсяну), варять яйця, нарізають хліб, ковбасу тощо: що готувати, залежить від фінансових спроможностей пенсіонерки.

Наталія готує суп для Віри Михайлівни. Фото - Олексій Ладика/Kramatorsk Post

Через те, що газу у Краматорську немає з кінця травня, готування їжі стало займати більше часу, тож довелося дещо змінити раціон, щоб вкладатися у годину-півтори: Наталія за день відвідує у середньому п'ятьох підопічних, і треба встигнути навідатися до всіх.

"З початком війни ми перечікували сирени у людей: до кого прийшли - сирени включили, ми там і чекаємо. П'ятнадцять хвилин сирена - чекаємо п'ятнадцять хвилин, година - чекаємо годину. Потім це ставало все частіше і ми зрозуміли, що не вийде працювати і обходити всіх наших підопічних, які чекають на нашу допомогу. Тому йдеш вже під сиренами, під "бабахами", - розповідає соцпрацівниця.

На кожного соцпрацівника - 20 підопічних

Наталія почала працювати соцпрацівником у благодійному фонді "Карітас" взимку, ще до великої війни. Коли російські війська повномасштабно вдерлися на територію України, її чоловік Олексій почав супроводжувати дружину і допомагати їй в роботі. 

"Коли почалася війна, ясне діло, стало страшно ходити по вулицях - і їй, і мені не хотілося її саму відпускати. І ми ходили разом, і так ходили близько місяця. Ми приходимо на адресу до підопічного, Наташа робить одне - наприклад, готує їжу, а я починаю прибирати, щоб все було швидше. А коли ситуація погіршилася, почали "бабахи" посилюватися, виїхав "собес", багато державних соцпрацівників виїхали і в "Карітас" почали подавати заявки нужденні люди або їхні родичі чи сусіди. І в "Карітасі" запропонували і мені у них працювати - я довго не чинив опір, оскільки моя робота кондитера через війну зійшла нанівець", - розповідає Олексій. Він щойно також прийшов до пані Віри.

На кожного соцпрацівника припадає у середньому 20 підопічних, в їхні обов'язки входить допомагати маломобільним людям - людям з інвалідністю, самотнім літнім людям. Соцпрацівники готують їм їсти, допомагають помитися чи поміняти памперси, прибрати у домівці, купити харчі і ліки, отримати пенсію, сплатити за комуналку - яка саме допомога надається, залежить від фізичного стану підопічних.

До великої війни соціальні працівники відповідали за якийсь певний район, але зараз у Краматорську залишилось три соцпрацівники "Карітаса", тож вони працюють по всьому місту. 

У Наталії та Олексія немає власного транспорту, хоча є водійські права, тому вони пересуваються тролейбусами, а якщо повітряна тривога або віддалені місця, куди громадський транспорт не ходить - то йдуть пішки. Тож дорога у соцпрацівників забирає багато часу і сил.

"Ми ввесь час ходили пішки, друзі дали велосипед - він допомагає. Але великі торби [з продуктами для підопічних] велосипедом не потягаєш. Наталі ще важче - їй складно користуватися велосипедом, ми пробували. Тож вона все несе в руках і все пішки. Ліфти не працюють. Був чоловік, який, коли нам гуманітарки приходили, давав нам свій автомобіль розвезти це все по підопічних. Це було свято - дуже скорочувався час і економилися сили. Мобільність - найбільша проблема у нашій роботі", - каже Олексій.

Олексій пересувається на велосипеді, а Наталія - пішки. Фото - Олексій Ладика/Kramatorsk Post

"Вмовляємо підопічних евакуюватися"

Поки суп і каша варяться, Наталія набирає у ванній воду у банки, каструлі і цеберко, які стоять на підлозі на кухні та у кімнаті, де пані Віра проводить більшість часу. Жінка спить на застеленому матраці на підлозі, поруч стоїть тара з водою, ліки, настільна лампа. На кріслі поруч з ліжком - радіоприймач. У кімнаті є також телевізор, але він не працює.

Від журналіста Kramatorsk Post Віра Михайлівна дізналася, що мер Краматорська оголосив, що опалювального сезону взимку у місті не буде через те, що немає газу. Відповідно, не буде й води. 

"Що ви будете робити? Чи плануєте евакуюватися?", - питаємо у пенсіонерки.

Пані Віра розгубилася, нічого не відповіла і задумалася. До всіх її проблем додалася ще одна - як в її стані пережити зиму.

Наталія готує воду для пані Віри на наступні кілька днів. Фото - Олексій Ладика/Kramatorsk Post

Наталія і Олексій кажуть, що радять своїм підопічним евакуюватися з Краматорська в більш безпечні регіони України. Вони також допомагають з евакуацією: знаходять волонтерів, які цим займаються, реєструють своїх підопічних на евакуацію, допомагають збирати речі і в день евакуації допомагають спуститися до автівки. 

"Я їм пояснюю, що я - людина відносно здорова, сам пересуваюсь, і то задумуюсь [про евакуацію], коли світло вимикали, воду вимикали. Газу немає - щодня ти готуєш на вогнищі. Потрібні дрова, вода - це купа проблем. Як ви будете? А якщо будуть обстріли? Треба їхати, тим паче, що там приймають. Ще жодна людина, якій ми допомогли виїхати, не скаржилася. Вони далеко від війни, вони сирену чують раз на тиждень, їх годують, купають, до них добре ставляться. Але не всі люди це розуміють. Якщо тут почнеться таке, як у Маріуполі, я не знаю, як цим людям можна буде допомогти", - каже Олексій.

За його словами, вони з Наталією допомогли виїхати близько 30 людям.

"Я бачу, що люди потребують моєї допомоги"

Самі Наталія і Олексій думали про те, щоб виїхати з Краматорська, але наразі вирішили залишитися в місті. 

"Це не так просто зробити. Фізично переміститися з міста в місто - так, є такі можливості. Але через війну батьки мого чоловіка, мої батьки, мій рідний брат - вони всі залишилися без роботи. Працюємо лише ми з Олексієм. Плюс у нас троє дітей. Тобто, родина велика, і поїхати в нікуди - це не так просто. Тому, поки, слава Богу, є ще можливість працювати, умови ще дозволяють тут [у Краматорську] жити, продовжуємо працювати", - каже Наталія.

"Зрозуміло, що якщо тут буде "замєс" і діти вже не будуть виносити обстрілів, цю війну, тоді поїдемо, нікуди не дінемося [...] Зараз я бачу, що люди потребують моєї допомоги. Як би я не втомлювався, я розумію, що те, що я роблю - це корисна річ. Живу не дарма", - розмірковує Олексій.

Ось їжа для Віри Михайлівни готова, Наталія бере каструлі з супом і кашею та ставить їх на табуретки на кухні, щоб пенсіонерка могла до них дотягнутися. Соцпрацівники прощаються з нею і виходять на вулицю. 

Наталія телефонує своїм наступним підопічним, до яких зараз йде, потім вони з Олексієм обговорюють робочі моменти. Вони виходять з дворів багатоповерхівок: наступний підопічний Наталії живе у цьому ж мікрорайоні, а Олексій сідає на велосипед і їде на околицю міста пустою дорогою без людей і машин. 

 * * *

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоби важливі статті самі вас знаходили і ви нічого не пропустили. Також на нас можна підписатись у Viber

Ви можете слідкувати за оновленнями нашого сайту на сторінці у Facebook та у Instagram

Англомовні повідомлення ми публікуємо в своєму Twitter, а щоб дивитись найцікавіше у відеоформаті, підпишіться на наш ТікТок

коментарі