“Якщо мій Адам колись захоче стати військовим, я скажу йому: "То велика честь, сину”

Історія Оленки я хотіла написати ще давно, але через певні обставини ми весь час відкладали цю розмову.

Ми давно товаришуємо, разом робили купу громадських двіжів в Краматорську, а коли почалось російське повномасштабне вторгнення, то з самого першого дня ми разом почали допомагати військовим.

Чоловік Олени - військовослужбовець з досвідом. Маючи за спиною два контракти, він був впевнений, що війна почнеться. Тому спочатку просто наполегливо радив, а потім вже дуже наполягав, щоб Олена виїхала з Краматорська. Але я з першого дня по її очах бачила, що таке якщо і станеться, то не зараз.

Справа в тому, що окрім чоловіка, у війську два її молодших брати також захищали країну. І поїхати зараз - це зрадити їх та всі свої принципи. Так вона мені казала.

Знаючи по собі, наскільки морально важко хвилюватись весь час за найріднішу людину на Землі, і знаючи, що у Олени ці хвилювання помножені на троє, перші дні я не знала, як себе поводити. Один з хлопців був на Гостомелі, один - на Ізюмі, а третій весь час переміщувався, і щоб дізнатися що з ним, Олена могла чекати тижнями.

Якось я прийшла до неї в кімнату, а вона лежить і не рухається.

- Давно? - питаюсь у нашої коліжанки, яка на той момент жила з дітьми, котами та моїми собаками в неї, та була нашею матусею, яка готувала нам крем-супи, поки ми замерзали на волонтерському складі.

- З відучора,- відповідає вона нам пошепки.

На напрямках її хлопців йшли страшенні бої, зв'язку не було. Ми стояли та мовчки дивились на неї. В одну, секунду, побачивши нас, вони різко встала, струсила волоссям та схопилась за ноут. І почала показувати, що до нас їде, кому ми маємо подзвонити та що зробити.

Це для мене було щось неймовірне. Приклад сили духу та незламності наших жінок, які стали міцною стіною за своїми чоловіками та почали подавати набої.

“Направду то ви мене рятували, - сміється Олена, тримаючи на руках чотирьохмісячного сина Адама. - Якби ми весь час не були зайняті, то я б просто зійшла б з розуму. Весь той час для мене злився в один день, 24 лютого. І був він довжиною у три місяці, які ми працювали, як скажені. 

Пам'ятаєш, як ми гуглили, що таке розвантажувально-поясна система, “ліфчік”, які бувають прилади нічного бачення? Як ми почали розбиратися в берцях та розмірах форми, як побачили перші подяки та посмішки? Це був мій енергетик та спасіння.

Якби ти мене запитала про мої переживання та страхи ще півроку тому, то наша розмова була б більш емоційною, але зараз я вже навчилась контролювати свої емоції. Мій чоловік, коли я хвилююсь і він довго не виходить на зв'язок, зазвичай каже: “Якщо зі мною щось станеться, тобі відразу подзвонять. Тим себе і втішаю”.

“Чоловік мій - можливо через те, що старший за братів - найменше емоційно постраждав. Принаймні, так здається. Гірше за все було найменшому брату. Йому і дісталось, звичайно, більше за них трьох, і вік ще молодий. Тому я бачила, як буквально на очах мій малий змінювався, замикався в собі, в нього почалися проблеми в особистому житті. Добре, що зараз він потроху оговтується. Ми в родині давно все проговорили, що як тільки вони повертаються, то обов'язково йдуть до психолога. Носити в собі всі жахи війни і нести їх в родину хлопці просто не мають права, тим паче, що в нас тепер є цей малий козак”.

“Громадянське суспільство зараз робить більше за державу”

“Я трохи розумію, як працює державна машина. Це повільний механізм, якому треба багато часу, щоб щось започаткувати та воно почало працювати. Тому радію, коли бачу, як громадськість започатковує ініціативи стосовно психологічної підтримки та відновлення військових. Звичайно, їх має бути значно більше, проблеми, які ми зараз бачимо - це тільки маленька верхівка айсбергу, з якими доведеться зіткнутися суспільству. Люди повертаються поранені, покалічені фізично та морально. Ми маємо готувати цивільне населення до їхнього повернення. Ти ж знаєш, що існує міністерство ветеранів?", - Олена посміхається. 

"Отож, воно є, і, на мою думку, воно мало б бути більш продуктивним. Але маємо що маємо, добре, що наше суспільство таке активне та започатковуються такі прекрасні ініціативи, якими я особисто пишаюся”.

Зараз Олена та Адам живуть в Івано-Франківську. Ми робимо інтерв'ю в затишному дворі, всюди бігають котики - частина екосистеми міста - та співають пташки. Важко уявити, що всі чоловіки цієї родини зараз на Сході виборюють Перемогу.

Скажу від себе, що неймовірно зраділа, коли дізналася про Оленкину вагітність.

Весь час її підколювала: ”Це ж треба так вірити в ЗСУ, щоб наважитися на дитину під час війни. Я полуницю не заморожую, бо не знаю, що завтра, а ви дитину вирішили народити”.

Тоді Олена дуже серйозно подивилась на мене та й каже: “А якщо не вірити в них,то навіщо все це?”.

Олена Кубишка та її син Адам. Фото - Марія Степова/Kramatorsk Post

“Знаєш, - продовжує вона, - незважаючи на весь той жах, горе, яке доводиться бачити його батьку та його дядькам, якщо одного разу він прийде і скаже, що хоче стати військовим, я скажу: "То велика честь, сину”.

“Мене часто запитують, чи повернусь я в Краматорськ? Дуже важко відповісти на це питання і через материнство також. Я розумію, що навіть після нашої Перемоги ми ще довго не зможемо вільно почувати себе на природі, в лісах біля річки на Донеччині. Бо “сюрпризи”, які росіяни нам лишають, ще будуть вибухати. 

Окрім того, маю особисті причини не хотіти туди повертатись. Все, що зараз відбувається в місті - історії з цими квітами, саджанцями дерев, якимись незрозумілими тендерами - це поза межами мого розуміння. Нехай це залишиться на совісті тих людей, які дозволяють собі зараз таке робити під час війни. Але я відчуваю відразу і сум.

Незважаючи на це, маю купу знайомої молоді, яка мріє повернутися в місто і почати все з початку, робити якісь активності, проекти та фестивалі. Чесно кажучи, на них, на їхній юнацький задор та здорові амбіції тільки і надія. Сподіваюсь, що в них все вийде".

"Хоча я кажу, що не сумую за домом, ночами іноді місто мені сниться” 

"Війна багато чого змінила, вона змінила кожного з нас. І так як раніше, вже не буде ніколи. А я зрозуміла, що мій дім - це вся Україна. Де б ти не був, куди б не поїхав, всюди є добрі знайомі, гарні люди, які тобі завжди допоможуть.

Це як коли ми з Кієва, коли велись там важкі бої, мали передати до Краматорська три дрони.

Це був цінний вантаж, але логістика тоді до Краматорська була нульова. І нам запропонували довезти їх якісь незнайомі люди. І ми погодились, просто довірившись своїй інтуїції. Ми ризикували десятками тисяч доларів. Ці дрони чекали хлопці. Ми схрестили пальці та чекали. І дочекались. Дякую цим людям і досі.

Або коли ми виїжджали з Краматорська, коли везли двома бусами купу котів, трьох собак, щура та равликів. Я все взяла, всіх вивезла, але сумку зі своїми документами та ноутбук зі звітами та листами від військових забула. 

Це зараз здається: ну дрібниця, хтось би передав, зараз ходять потяги, автобуси, машини часто їздять. Але тоді я пам'ятаю свій розпач: ніч, вокзал в Дніпрі, мені сідати на потяг до Києва з усім цім зоопарком, а я розумію, що речі лишила в Краматорську. Тоді ми передавали все це з рук в руки через добрих людей, які не відмовили жодного разу.

І ця війна, вона принесла стільки горя, але ще вона дала мені особисто відчуття того, що люди, які поряд - вони прекрасні. Об'єднані однією метою та завжди готові допомогти. Це мене і зігріває в темні часи".

коментарі